Читати книгу - "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"

Міка тупала попереду, вони йшли за нею вервечкою.

Окуно виламав гілочку з квітами і дав дитині. Коли рушили додому, мала помахала вишні рученям. Тепер вони крались, наче злочинці. Тільки в тунелі, засунувши за собою щита, Окуно відітхнув.

— Ми всі мусимо негайно пройти дезактивацію, — сказав він Кьоко. — Я зараз настрою дозиметра і покличу вас. Переодягатися не треба. Міка-тян, дай мені цю гілочку, прийдеш із мамою — забереш, вона твоя, я тільки перевірю…

Кьоко була стомлена і… байдужа до радіації. Донька знайшлася, донька біля неї — ось головне. Пригорнула її до себе та так і стояла. А коли Окуно її покликав, Кьоко з першого ж погляду помітила, що він дуже розгублений. Він то клав гілочку сакури в дозиметр, то виймав її звідти, крутив тумблери то в один бік, то в другий.

— Розумієте, Кьоко-сан… Рівень радіації в межах норми…

— Так це ж добре, Окуно-сан!

Він поглянув на неї по-дитячому безпорадно:

— Може, моя апаратура…

До пізньої ночі Окуно вимірював ступінь зараженості одягу, вишневої гілочки, але радіоактивні характеристики вперто приховували відхилення від норми. Прилади наче затялися, і збентежений Окуно Тадасі змушений був відступитися. Знизав плечима:

— Завтра заміню апаратуру.

Міка заснула в кріселці, і Окуно, обережно взявши дитину на руки, відніс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постіль і ще довго розмовляли, обмірковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашіле доньчине обличчя і байдужим топом намагалась нриховати тривогу:

— А… хіба це життя? Наче якісь кроти… Як отак жити…

— Ні, Кьоко-сан, — заспокоював Окуно. — Не треба так казати…

Він добре бачив її сум’яття і щиро хотів заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така ніч! Парк, розквітла сакура… Вільна атмосфера — хоч і радіоактивна, але вільна, вільна… Окуно Тадасі відчув: він освідчиться зараз або ніколи. Одне рішуче зусилля, і психологічний бар’єр буде подолано!

— Кьоко-сан! — голос його зазвучав неприродно урочисто, і, може, тому він ще раз повторив: — Кьоко-сан! Я давно вже хотів сказати…

Вона повернула до нього красиво окреслену голову, очі сяйнули:

— Я здогадуюсь, Окуно-сан… Але ж нас розділяє… Тепер я можу не таїтись: нас розділяє гасло “Неба і Сонця!”

Зараз, почувши девіз підпільників, Окуно Тадасі не здригнувся, поглянув на молоду жінку з ніжністю, теплотою і довірою.

— Я багато думав про це, — сказав неквапно, — особливо після тієї розмови… Я шукаю стежки до вас. Неба і Сонця!

Кьоко тихо промовила:

— Кожен із нас має право прилучати інших. А в боротьбі з Унікумом такий інженер, як ви, Окуно-сан…

— Що потрібно, щоб стати до ваших лав?

— Насамперед чесність і відданість.

— Кьоко-сан, адже ми…

— Так, я вірю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам світу, вимовляючи наш девіз: “Неба і Сонця!”

Схиляючись у поклоні, Окуно Тадасі притуляв долоні рук до колін і при тому казав:

— Неба і Сонця! Неба і Сонця! Неба і Сонця! Неба і Сонця!

Подивилися одне одному в очі, і це вже були погляди спільників, товаришів по боротьбі.

— Тепер ви наш, Окуно-сан, — промовила Кьоко. — Вітаю вас. Незабаром одержите завдання.

— Ви ще побачите, переконаєтесь… — пересохлими губами шепотів Окуно, опускаючись на циновку біля її ніг. Якесь нове, досі не знане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Раніше він жив тільки для себе, тепер житиме для Кьоко, Міки, для всіх!

— Хочеш — покажу тобі Токіо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан. Ти була дитиною, коли… цей злощасний Унікум…

— Так, місто мені паче снилось, — Кьоко шжлала долоню йому на голову. — Ми підемо. Але не зараз…

— Завтра?

— Гаразд, підемо завтра. А тепер — до побачення…

Окуно виходив і дивувався сам собі: і саке[10] не пив, а наче п’яний.

Вони оглядали місто з височенної ажурної вежі, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Піднялися ліфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, і перед їхніми здивованими очима постала безмежна панорама Токіо, химерно помережана гірляндами електричних вогнів. Багатобарвні реклами, наче зоряні скупчення, миготіли, мінилися, і то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради були запруджені автобусами, легковими автомашинами. Транспортні потоки слухняно зупинялися перед червоними кружалами світлофорів і енергійно рушали, коли з’являлись зелені.

Окуно дав Кьоко бінокля.

— Подивись.

Кьоко довго приглядалася, потім опустила бінокля і зітхнула:

— І в поїздах нікого нема… І в автобусах… Анікогісінько, жодної живої душі!

— Так, місто зовсім безлюдне.

— То навіщо ж він підтримує весь оцей рух? Який в цьому сенс?

— Не знаю, Кьоко-сан.

— Якась безглузда гра, маскарад. Мертве місто… Я більше не можу, Окуно-сан…

Вулицею мчали автомашини, та Окуно і Кьоко вирішили і назад добиратись пішки. Ішли мовчазні, пригнічені, наче з похорону. Вулиці повнилися шумом шин, вуркотанням моторів, але всі ці звуки тільки посилювали враження мертвої тиші, що налягла на велетенське місто. Безлюддя — ось що гнітило!

Біля Отані-готелю Кьоко зупинилася. Велична споруда була вщерть залита яскравим світлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко