Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Целка, целка… в носі хіба що! — Серьога Циплаков записав данину в грубий пошарпаний зошит. — Отак башляй і далі, поняла? Тільки слів зайвих не говори…
Ми рушили далі, й Серьога Циплаков повів рукою, показуючи на торгові намети й людей, котрі в них сиділи. — Ринок — це велика помийниця, куди наша держава скидає людський непотріб. Люди, котрі тут сидять, буквально викинуті з життя. З цього погляду всі бариги поділяються на три… ці самі, як їх… категорії! Перша: природжені комерсанти, котрі вміють урвати і, найголовніше, зберегти копійку. Вони прості, нахабні й водночас дуже хитрі. Од загальної маси їх ледве половина. Друга категорія —: колишні вчителі, інженери, кандидати й доктори наук, а також пенсіонери. Ці торгують, щоб не вмерти з голоду, і часто банкрутують. І третя категорія — це придурки.
— Придурки? — перепитав Барабаш.
— Ну! Їх небагато, але вони прикрашають ринок. Розвіюють нудьгу, одне слово… — Серьога Циплаков спинився перед наметом з книжками. — Отут сидить Льоха. Він торгує літературою. Якщо класифікувати, то це друга категорія. Але він ані вчитель, ані кандидат наук. Льоха — це поет.
Високий хлоп'яга, котрий розкладав на прилавку дешеві книжки у м'яких палітурках, вражено глянув на Серьогу Циплакова.
— Та ти що, Сєрий! Який же ж я поет, я — прозаїк… ти що, забув?
— А-а, прозаїк… — Серьога Циплаков зробив паузу. — Про зайок, значить, пишеш?
Ми з Барабашем дико заіржали.
– І про зайок теж! А чого це ти згадав?
— Та я ось вірша написав… Оціни! — Серьога Циплаков став у позу й велично підняв руку.
Был однажды день печальный, коты мясо обокрали, отец домой пришел пьяный, мать и дочь ее сказали: «Есть у нас в хозяйстве клещи, — брали в руки много раз, — забирайте свои вещи, уходите прочь от нас!»[3]
Серьога Циплаков замовк. Я глянув на Барабаша, а Барабаш на мене. Льоха зсунув шапочку на лоба й почухав потилицю.
— Ну, Серый, — нарешті озвався він, — это ты врезал! Слушай, да ты прям как этот… Данте! Ну, гигант мысли, блин! Пушкину здесь не хрен делать, Пушкин отдыхает… Не ожидал я от тебя, слышь!..
Серьога Циплаков зробив скромне обличчя.
— Та все це хріновина, звичайно! — махнув він рукою. — Вірша й дурень може написати! Мао Цзе дун сказав: «Вірші писати легше, ніж викопати яму, посадити дерево, заколоти свиню… Ти її хапаєш, а вона пручається, ти її ріжеш, а вона вищить!» — він подивився на Льоху й докінчив без усякого переходу: — Сто доларів з тебе, корефан!
– І всі оце без нарікань платять? — поспитав Барабаш, коли ми підійшли до наступного намету.
— А де вони, в хріна, подінуться? Хто не платить, того виганяємо з ринку! Він же ж наш, офіційно… Хобот усі папери оформив! Буває, звичайно, що хтось і в ментуру звертається, — але для таких у нас контейнер!
— Кохве — чай — кампучіно! — заголосило зненацька в боковій алеї. Потім з-поміж наметів вигулькнув дитячий візок із двома здоровими термосами, а за ним — невисока жіночка у малиновому береті.
Серьога Циплаков посміхнувся.
— Це, — сказав він мені, обіймаючи ту жіночку за плечі, — Мама Вєра! Мама Вєра — це моя подруга. Мама Вєра їздить по базару й робить каву… чи, як сама вона каже, — кохве. Цим вона заробляє копієчку, — він знову посміхнувся, і його мармиза разюче стала схожа на чортячий писок: — Як життя, Мамо Вєро?
— Гірше, ніж учора, — але краще, ніж завтра! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра. — Одне слово, на букву хе — тільки не подумайте, що хороше…
— … тому що дуже хороше! — кивнув Серьога Циплаков. І повернувся до мене: — У Мами Вєри є чоловік, який називається Дід. Мама Вєра в Діда рабиня. Вона робить, а Дід тільки жере. Це того, що Дід любе випить і пожрать! До речі, як його здоров'я? Жіночка зітхнула.
— Про яке здоров'я можна говорити! Сидить у генделику і п'є! А тоді приходить додому й скаржиться: «Віро, ну що це за публіка… жодної думки немає в них у голові!»
Ми дико заіржали.
— Дід — це головний конструктор! — пояснив Серьога Циплаков. — Але його завод став непотрібен. І Дід став непотрібний теж. І взагалі все стало непотрібним. Тепер Мама Вєра їздить по базару, а Дід жлуктить горілку. Але Мама Вєра не падає духом. Адже я сказав їй, що говорив на цю тему великий кормчий Мао Цзе дун… А що він говорив, Мамо Вєро?
— Бідність — це дуже добре, злигодні — це щастя! — дзвінко відрапортувала Мама Вєра.
— Мама Вєра — це людина! Тому я й хотів тебе з нею познайомити… Ходімо, братва!
Ми звернули в бокову алею й спинилися перед наметом з іграшками. В ньому сиділа невисока худенька дівчина. Вона посиніла од холоду й гріла долоні до горнятка з гарячою кавою.
Снег идет на улице, холодно макаке… Рученьки озябшие прижимает к каке!
— продекламував Серьога Циплаков, посміхаючись мов чортяка. Тоді показав на дівчину: — Це — Сніжана. Вона скінчила цю саму… консерваторію! По класу скрипки,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.
