Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

— Хороше, — прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. — Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.

— При чому тут я? — розгубився Корінь. — Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: «Хай людина творить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Серце, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого».

— Чудові слова, — заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. — Згадайте, хто це сказав? Хто він був?

— Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий художник і педагог.

— А про науку ви що-небудь запам’ятали? — запитав Малина.

— І про польоти на інші планети? — додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.

— В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.

— А до інших зірок? — загорівся Заграва.

— Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Венері, чи на Юпітері.

— Не може бути, — вихопилось у Ананія.

— Не перебивайте, — озвався Гримайло. — Він же не пам’ятає точно.

— Еге ж, — згодився Корінь. — Але що були істоти — це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.

— Які вони? — сонним голоском защебетала Маня.

— Такі, як люди, донечко, — ніжно сказав Корінь. — Дуже схожі. — Мамусю, — попросила Маня. — Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.

Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.

— Обов’язково помандрую.

— Не в машині часу, а наяву, — додав Гримайло. — А не мама, то ти сама, дівчинко, побачиш їх. Ну, друзі, дамо спокій Павлу Свиридовичу. Зовсім замучили чоловіка. Тапю, прошу вас.

Тепер лягла в апарат часу Таня Райдуга. Маня вслід їй кричала:

— Мамусю, ти там як слід роздивися, щоб все запам’ятала! Чуєш, мамусю!

— Чую, донечко, — сміялася Таня, вмощуючись у кріслі.

Коли апарат ввімкнули і загорілися екрани, Стьопа ошаліло поглянув а Гримайла.

— Що таке? — зацікавився академік.

— Це не жінка, а метеор! — жалібно заявив Стьопа. — Ви тільки погляньте! Одразу тисячу років. О, зупинилася! Тепер ще далі… Надю, я не сплю?

— Не спиш, — сміялася Надя. — Вже десять тисяч років… Ще одна зупинка… Знову пішла… Мільйон років! Знай наших!

— Ні, це неймовірно! — нервово сказав Ананій Шум. — І де вона тільки бере енергію?

Гримайло весело вигукнув:

— Всі жінки світу дають їй енергію… Е, Надю, я не помиляюся! Вона пішла далі?

— Пішла, — щасливо відповіла Надя. — Мільярд років!

На веранді запанувала тиша. Чутно було навіть схвильований подих Мані. І ось згасли екрани, розійшлися півсфери.

Похитуючись, вийшла з отвору худенька жінка. Гримайло підтримав її під руку, посадив у крісло.

— Ви були дуже далеко, — прошепотів академік.

— Так, — щасливо сказала Таня. — Це була подорож у Безмежжя…

— І ви що-небудь запам’ятали? — недовірливо запитав Шум.

— Дещо запам’ятала… Я розповім… Слухайте, друзі.

— Я народилася в просторі. Я жила там. Була це гігантська штучна споруда на кілька кілометрів у діаметрі. Її звали МС — Міжзоряною Станцією. На ній було небагато людей: мої батьки, ще кілька жінок і чоловіків і я.

Я — це дівчина-підліток на ймення Яра. Перші мої враження: яскраві зірки за оптичними отворами, космічна тиша і квіти в оранжереї станції.

Минали роки. Станція повільно пливла навколо далекого Сонця поза орбітами останніх планет. Туманно згадую, що батьки мої та інші вчені станції досліджували структуру простору і тяжіння. А запущена була станція так далеко в міжзоряний простір для того, щоб позбавитись хаотичного впливу багатьох великих планет.

Коли я виросла, мій світогляд почав різко мінятися. Екрани далекого бачення показували мені великі планети, рідну Землю, яка губилася в просторі за десять мільярдів кілометрів від станції, історію Сонячної системи від того дня, коли почалася на Землі Космічна Ера.

Я була вражена неосяжністю життя па планетах. Якби ви мене попрохали розповісти про це тепер, я б не згадала подробиць. Хіба що окремі загальні обриси подій. Але в свідомості залишилася незміряна перспектива Еволюції, в якій брали участь міріади людств, поєднаних зримими і незримими нитями в часі і просторі.

Я знала, що раз на двадцять років до станції прибуває спеціальний корабель. Саме з цим кораблем я хотіла полетіти на рідну планету Землю, щоб побачити, відчути її життя, не на екрані, а безпосередньо, всім єством, щоб пожити серед буйних лісів, які я бачила у снах, щоб покупатися в бурхливих ріках, помовчати на вершинах білосніжних гір, серед льодовиків…

А тим часом я