Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

По верандах опустілих дач бігали ящірки.

Дорога ніби висіла над морем у небесній порожнечі. Під нею, далеко внизу, ліпилися один до одного покинуті рибальські курені. Раніше, коли їхні господарі йшли в море, курені охороняли волохаті цепні пси, а на крутих схилах, у мудрій самоті пощипували гірку травичку старі кози. Та зникли люди, і берег спустів, і стійкий запах смаженої на прогірклій олії скумбрії і ставриди вивітрився з охололих літніх печей.

На п'ятнадцятій станції від спорожнілих рундуків курортного базарчика пологий спуск вів до просторих пляжів Золотого берега. Але водій узяв праворуч, і машина вихопилась у відкритий степ, який сухо шелестів кукурудзяним бадиллям.

Від землі пашіло жаром. У густому дзвінкому повітрі несподівано з'явилися білокамінні стіни монастиря, оточені тополями, а потім знову рівнин курний степ, у якому й окові зачепитися нема за що. Дорога вела до Люсдорфа.

— Нічого не розумію, — зізнався Кость Арабаджі. — А ти, Нечай, що скажеш на своє виправдання?

Із них тільки він, Нечай, був одеситом, і Кость, мабуть, вважав його мало не відповідальним і за цю поїздку, і за їхнє майбутнє.

— А тут і розуміти нічого, — Нечай перевернувся на бік. Він знав: фронт проходить десь біля Сухого лиману, і тепер не сумнівався, що їх везуть туди.

Але машина знову повернула, тепер уже ліворуч, до моря.

Кожний одесит знав це місце. Його називали «Дача Ковалевського». Жив собі в Одесі дивак, який захотів побудувати дачу на відлюдді, і не тільки дачу, але й високу круглу вежу, щоб вечорами сидіти й дивитися на ошатні пароплави, що наближаються до Одеси, Скажете, примха? Що ж, кожен по-своєму сходить з розуму. Але тепер ніякої дачі за деревами вже не було, збереглася лише напіврозвалена вежа, яку добре було видно з моря, і тому її згадували в усіх лоціях, а за нею стояло кілька хатин, збудованих напередодні війни.

Не доїжджаючи до яру, за яким було видно вежу, машина знову повернула й різко зупинилася. Біля воріт під грибком стояв матрос із гвинтівкою.

— Приїхали, — весело оголосив моряк, який сидів у кабіні.

Він одчинив дверці і скочив на землю, обсмикнув кітель. Слідом за ним із тісної кабіни виліз його супутник у кепочці-восьмиклинці.

Цей моряк був капітан-лейтенантом (що видно було з його нашивок), але зі своїм цивільним супутником він розмовляв так поштиво, ніби той мав звання адмірала.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка перескочили через борт. Хоч як зручно було лежати на м'якому брезенті, але Нечай із задоволенням відчув під ногами землю.

А водій уже газував. Розвернувши машину, він погнав її назад, до міста, і за мить вона зникла у хмарі куряви.

— Зі мною!.. — коротко сказав капітан-лейтенант вартовому.

Вузенька стежечка, протоптана в лободі й кропиві, вела од воріт у глиб садиби до двоповерхового червонуватого цегляного будинку. Будинок мав балкони і криті веранди.

— Раніше цей будинок належав Федорову, — сказав капітан-лейтенант. — Був до революції такий письменник. З Купріним дружив, з Буніним, з Горьким… Вони, кажуть, сюди частенько приїжджали. Відпочити, порибалити. Може, чули?

— За Федорова не скажу, — відповів Кость Арабаджі, який уже призвичаївся до обстановки. — А Купрін і в нас у Балаклаві бував, мені батя розказував. — Він замовк і підвів очі на капітан-лейтенанта, ніби міркуючи, що це за людина і як треба до неї звертатися. Нарешті відважився спитати: — Чого ви нас сюди привезли, на екскурсію?

— Не зовсім, — капітан-лейтенант зжував посмішку. — Час для екскурсій непідходящий.

— І ми так думаємо, — втрутився Нечай. — Може, ви нам поясните…

— Неодмінно, — перебив його капітан-лейтенант. — Сьогодні ж. Але спочатку… Днювальний! — гукнув він у розчинені двері.

Днювальний з боцманською дудкою на грудях вискочив з дверей і клацнув каблуками.

— Він вас одведе, — сказав капітан-лейтенант, кивнувши на днювального. — Розташовуйтесь. Кубрик для вас приготували на другому поверсі. У нас тут, треба вам знати, корабельний порядок. Не забули ще, як на кораблях було? Підйом, відбій, усе як положено…

— Здорово! — Кость Арабаджі зрадів. Таке життя йому до смаку.

Більше капітан-лейтенант не вдавався в подробиці. Зиркнувши на годинника, він сказав:

— Обід за сорок хвилин. Прошу не запізнюватись. Зустрінемося в кают-компанії.

Кімнатка, яку капітан-лейтенант любовно назвав кубриком, виходила вікнами в занедбаний сад. Залізні койки, що стояли під стінами, були застелені — не причепишся. Кость Арабаджі з розгону упав на найближчу койку, як падають у воду. Розкіш!.. Ще вчора він навіть мріяти не смів про чисті простирадла. То чи варто думати про завтрашній день! Лежи, втішайся… А там — обід із двох страв, не менше, і не з котелка, а з тарілок, і знову відпочинок. Відсипайся, не трать даремно часу. Кажуть же: солдат спить, а служба йде. За тебе начальство думає…

— А от мені… Щось мені це не подобається, — мовив Сеня-Сенечка, обережно сідаючи на вільну койку. — Чи це госпіталь для нервових, чи санаторій. Одразу не розбереш…

— Менше думай, браток. Хай коні думають, у них великі голови, — відповів Кость Арабаджі, перевертаючись на спину. — Я правильно кажу, Нечай?

Треба жити, насолоджуючись кожною хвилиною, жити на повну котушку, а не мучити себе нескінченними «Як?» і «Чому?» Є розумники, які хочуть до всього докопатися, дійти своїм розумом. Але він, Кость Арабаджі, не належить до них. Людині дано одне життя. Це не означає, звичайно, що треба за нього чіплятися будь-якою ціною. Він, слава аллаху, боягузом ніколи не був. Але й продешевити було б нерозумно. Що, хіба не так?

Сидячи навпочіпки, Нечай запихав свій речовий мішок у тумбочку. Він озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися, і на порозі виріс здоровил о-матрос із світлими рудуватими вусиками на вилицюватому обличчі.

— З прибуттям!.. — пробасив матрос і розвів руки, ніби хотів