Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Мені потрібні найбрудніші подробиці!

Щойно я вибираюся з машини Зака, як Тара відразу підхоплює мене під лікоть.

- Тихіше ти, - шиплю на неї, бо не хочу, щоб потім брат влаштував мені допит.

Слава Богу, він не приділяє особливої ​​уваги її словам. Підморгує Тарі і, махнувши рукою на прощання, від'їжджає з паркування.

- Нууу, - її багатозначно округлені очі говорять про найвищий ступінь нетерпіння, - ви цілувалися?

Обернувшись і переконавшись, що нікого поряд немає, я тихо відповідаю:

– Ні.

- Ні? - У підвищеному голосі стільки обурення, наче я щойно її розчарувала по максимуму.

– Ні. Але майже…

– Як це майже?

– Ми провели вечір дуже класно. Сходили у кіно, їли морозиво. Рой кілька разів брав мене за руку.

Тара розпливається у посмішці.

- Ну хоч щось.

– Ні, це не щось. Могло бути набагато більше, ніж щось. Ми поцілувалися б, якби не Скайлер, - поспішаю розвіяти її поспішні висновки.

- В сенсі?

— Він прийшов додому, коли Рой намагався мене поцілувати. Ну, загалом момент був втрачений.

Подруга закочує очі.

- Ти його за це каструвала, я сподіваюся?

- Кого, Роя?

- Скайлера!

У пам'яті, як на стоп-кадрі фільму, з'являється момент, коли Скайлер мене поцілував. По шкірі колюче тремтіння проноситься мимо волі, охоплюючи спочатку спину, потім тильну сторону рук і зрештою ноги. Інстинктивно стискаю губи, бо знову відчуваю його фантомний дотик.

Миттєво злюся на нього по новій, але Тарі говорити про те, що трапилося, чогось не хочу.

- Я йому виказала все, що про нього думаю, - відповідаю розмито і відразу змінюю тему, - Але Рой… він такий…

- Ооо, попливла ще більше, - дзвінко сміється Тара, коли ми входимо до класу.

Майже всі вже на місці, включаючи Скайлера. Його погляд, як завжди, спрямований на Сибіллу, що повернулася до нього, а та, в свою чергу, як і завжди намагається з'їсти його очима, як найсмачніше частування.

Я все ще зла на нього, але за ніч перша хвиля гніву пішла і я змогла думати раціонально. Вчора Скайлер визнав, що я йому дорога. А це означає, що він починає перейматися до нашої сім'ї симпатією. Та й сам Скайлер треба визнати не такий поганий, як я думала спочатку. Він чудово порозумівся з Ейданом. Щиро хотів допомогти йому з гойдалкою, хоча міг просто розвернутися і піти, вдавши, що не здатний її полагодити.

А судячи з того, що одяг він купив собі не брендовий, хлопець не розкидається грошима батька. Це теж величезний плюс у його скарбничку. Можливо, мої домисли про те, що він крастиме в нас, були помилковими і зараз мені за них трохи соромно.

Зрештою, він працює і навіть бачиться з матір'ю.

Скайлер безперечно нормальний хлопець… а те, що він учора так вчинив, демонструє його до мене ближче ставлення.

Намагаюся уявити як повівся б Зак. Він би точно посміявся з того, що зірвав мені побачення. І ще довго ходив би й підколював із цього приводу. Скайлер не сміявся, але висловив своє ставлення іншим способом.

Способом, при згадці якого у мене в грудях лоскоче і пульс частішає, ставлячи навколишній світ на паузу. Але я виправдовую це тим, що до цього я ніколи не цілувалася і моє тіло і розум реагує на поцілунок так, тому що не знають, як може бути інакше. Щойно мене поцілує Рой, все зміниться.

Сідаю за свою парту, дістаю зошити і випадково натикаюсь на Скайлера. Сіро-блакитні очі дивляться прямо на мене, повністю ігноруючи красномовність Сібіли. Глибоко-глибоко, як і щоразу, коли ми схльостуємося. У них немає провини за те, що сталося, або каяття. Просто якась невимовна глибина, в яку мене чомусь затягує, мов під ногами океан, а я не можу випливти на поверхню.

Моргаю кілька разів, скидаючи потрясіння і ніяк не реагую.

Я все ще зла. Так. Нехай це знає.

На другій перерві до мене підходить Рой і цілує в щоку просто при Тарі. Правда майже відразу зникає, нічого до ладу не пояснивши. Я ж з тієї самої хвилини нагадую собі морозиво, що тане під світлом сонця, на ім'я Рой.

Мені здається, що я свічусь, як флюорисцентна лампа і Тара помічає це, не соромлячись посміюючись з мене.

Невже ми з Роєм тепер зустрічаємось?

Питання так і залишається висіти у повітрі, тому що на інших змінах ми не стикаємося. І навіть у їдальні він не з'являється. Мені трохи незрозуміло чому, але підходити і питати у його друзів як мінімум дивно, тому що я поки що навіть приблизно не знаю, в якій стадії стосунків ми знаходимося.

Зате замість нього до нашого столика підходить Сибіла.

Як завжди, в супер короткій спідниці і топі, що обтягує, крізь який чітко видно те, що під ним знаходиться.

Вона спирається долонями на стільницю і широко посміхається.

- Привітики, - тягне так, наче ми хлопці, на яких вона намагається справити враження.

Є в неї така манера спілкування – тягнути голосні та всім посміхатися. Здається, це дівчисько хоче сподобатися всім без винятку, а якщо хтось виявляє їй неповагу, вона просто ігнорує його, як неіснуючу порошинку.

- Привіт, Сіб, - відповідає Тара, не перестаючи жувати чізкейк.

- Привіт, - говорю я.

— Рой сказав, що ти хотіла б спробувати себе в чирлідінгу. У нас сьогодні тренування, приєднуйся, подивишся що до чого й вирішиш, - без підготовки вивалює на мене інформацію, як відро холодної води.

Ееммм… Рой подбав про те, щоб Сибілла взяла мене в команду?

- Серйозно? - Випалює Тара, мало не виплюнувши при цьому і чізкейк, - Ти в чирлідінг?

Я й сама поки що не розумію серйозно чи ні.

Зробивши їй знак очима, щоб не бовкала зайвого, трохи розгублено дивлюся на Сібілу.

- То Рой тобі сказав?

- Так.

Значить, Рой справді хоче, щоб ми проводили більше часу разом.

- Дякую, я прийду, - обіцяю негайно.

Наскільки б я не недолюблювала Сибілу, зараз мені хочеться її обійняти.