Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Певною мірою, день видався навіть непоганим.

Спочатку Клавіка попустило після щеплення.

А потім Діні зателефонувала її колишня однокласниця, в сувенірній крамничці якої ми залишили під реалізацію ляльок, і повідомила, що всіх трьох вже купили! Тому запросила прийти забрати гроші, заразом принести ще кількох на продаж. Що ми з подругою не замислюючись, і зробили.

Виручені гроші, хоч і невеликі, були доречні — мені вже час було купувати слінг, який добряче полегшить життя. А Діна хотіла нову піжаму, оскільки стара зовсім зносилася, та й замала вже була — після пологів подругу трохи рознесло. Отже, отримавши на руки чесно зароблену готівку, ми вирушили на улюблену велику барахолку, де з головою пірнули в гори речей, вишукуючи те, що нам потрібно.

— Все ж мені здається, що ти надумала зайвого і даремно переживаєш, — промовила сусідка, на пару зі мною перериваючи величезний ящик, наповнений різними сумками, шарфами, шапками та іншими різнобійними речами.

За час, що ми вже копалися тут, мені вдалося знайти три слінги, але два з них Діна з ходу забракувала, а третій був ніби і непоганим, але стан залишало бажати кращого, тож ми сподівалися відшукати щось краще.

— Не знаю, бачила б ти її, — похитала головою я. — Очевидно, якась придворна пані високого польоту. Схоже, його колишня, яка з тим, що вона вже колишня, категорично не згодна. Якщо вони взагалі розлучалися, а не продовжували таємні стосунки, — додала я, відкинувши вбік потерту шкіряну сумку.

— Знаєш, ось не факт. Адже він, відвівши її, потім додому повернувся, а не зник у невідомому напрямку.

— А раптом він її кохає, але вагається, бо в нього нічого немає, і дитина… Я ж йому ніхто!

— Так, не здумай тільки розплакатися мені! — суворо заявила Діна, легенько стукнувши мене по плечу. — Просто вам обом потрібно завести собі чудову сімейну традицію: розмовляти один з одним. Бо він на своїй хвилі, ти на своїй.

— Легко сказати. Не розповість же він мені про те, що там за дівки навколо нього крутяться.

— Не спробуєш — не дізнаєшся, — зітхнула подруга.

— Було б усе так просто, — пробурмотіла я собі під ніс. Як не крути, але всього, що рознюхала я, Діна не знала. Справді, ну не могла ж я розтріпати їй про всі ті листи, підслухані в провулках розмови тощо. Я ще не зовсім з глузду з’їхала і розуміла, що про такі речі подрузі краще не знати як для нашої, так і для її власної безпеки. Тому її уявлення про ситуацію було ще обмеженіше, ніж у мене.

— Що найцікавіше… не можу позбутися почуття, ніби вже бачила її раніше, — задумливо промовила я, поглядаючи на синочка, що дрімав у возику.

— Ну так вона, мабуть, придворна дама якась, — знизала плечима Діна. — Напевно, раніше зустрічалися раз чи два, от обличчя й знайоме.

— Хтозна. Я ж як прибула до столиці на весілля — здебільшого сиділа в маєтку Арка, він не дуже любив виводити мене у світ. Пара балів та прийомів, а потім я завагітніла і в основному вдома осіла через слабкість. Ну а після того, як мене отруїти намагалися — і до самих пологів кроку зробити не давали, охороняючи цілодобово.

До речі, всі ці справи Арка непогано пояснюють і те отруєння Маргарити, внаслідок якого я опинилась у її тілі. Схоже, хтось вирішив виписати йому останнє китайське попередження, відправивши на той світ його вагітну дружину. Ну а коли після такого попередження він (можливо через деякий час) знову продовжив копати де не треба — отримав втрату становища.

— Але на якомусь із тих прийомів ти цілком могла мигцем з нею перетнутись… При цьому вона тоді явно не влаштовувала таких істерик, бо інакше ти б її точно запам'ятала, — припустила подруга.

— Що так, то так, — погодилася я. Все ж таки вона може мати рацію. Надто з поправкою на те, що спогади оригінальної Маргарити збереглися в голові дуже фрагментарно. Цього було достатньо, щоб з ходу не видати себе і увійти свого часу в ситуацію, списуючи всі дивацтва на наслідки отруєння. Але з іншого боку…

Скажімо, те наскільки чіткими були отримані мною спогади, залежало безпосередньо від того, наскільки свіжими, важливими, яскравими і глибокими вони були для колишньої власниці тіла. Тож якась придворна дама, з якою вона максимум перекинулася парою слів на одному з прийомів, цілком могла не закарбуватись в її свідомості достатньо, щоб про неї пам'ятала вже я… На відміну від тієї ж першої шлюбної ночі «через простирадло».

— Марго, поглянь-но, я тут скарб знайшла! — несподівано радісно вигукнула Діна, підносячи над головою зелений ергорюкзак. А потім, всунувши його мені, затараторила: — Матеріал якісний і не маркий, шов чудовий, карабінчики надійні, спинка жорстка, слюнявчик є. І він майже новий, ним, здається, взагалі не користувалися!

— Ого, пощастило так пощастило! — зраділа я, хапаючи заповітний артефакт.

— Ну так з тобою ж профі, — підморгнула подруга, чухаючи маківку Борьки, який з цікавістю спостерігав за нами темно-сірими оченятами. — Збігай пробий на касі, а то ще хтось його потягне, доки відвернемося, — засміялася вона.

У цьому Діна була цілком права — відриті на барахолці гарні речі залишати без нагляду однозначно не слід. Тому що тут діяв закон джунглів, а разом із ним і правило: поки ти за річ не розплатився, вона не твоя. Тож цілком можна було, нариваючи нові чоботи, відвернутися на секунду, залишивши їх у кошику на підлозі… а подивившись на кошик знову, чобіт уже там не знайти. У кращому разі — перетнутися на касі з нахабною тіткою, яка за них там розплачуватиметься, роблячи при тобі морду цеглою.