Читати книгу - "День повернення додому"

У суботу, неділю і понеділок вона пекла для Мартіна кекси з апельсиновою глазур’ю і приносила йому з бібліотеки книжки про динозаврів і печерних людей. У вівторок, середу і четвер йому якось вдалося виграти в неї у доміно, а потім у шашки. Скоро, запевняла вона, він і в шахах її розгромить. У п’ятницю, суботу і неділю вони балакали без угаву. Вона була така молода, така вродлива, так сміялася, її м’яке волосся сяяло каштановим кольором пори року за вікном. Її легка, впевнена і швидка хода зігрівала йому серце кожного разу, коли він її чув. І крім усього цього, вона знала мову знаків, легко перекладаючи те, що казав Пес, і читаючи символи, які вона своїми дивовижними пальцями вишукувала у його кожусі. Із заплющеними очима, тихо сміючись, вона голосом провісниці сповіщала про минуле й майбутнє, гадаючи по скарбах, які потрапляли їй у руки.

А в понеділок по обіді міс Гайт померла.

Мартін повільно підвівся у ліжку.

— Померла? — прошепотів він.

Померла, відповіла мати, так, померла, загинула в автомобільній катастрофі за милю від міста. Померла, так. Смерть віщувала Мартіну холод, віщувала тишу і білизну, зиму, що прийшла задовго до свого строку. Смерть, тиша, холод, білизна. Думки кружляли, пірнали і тихо опускались додолу.

Мартін думав, обійнявши Пса, відвернувшись до стіни. Пані з волоссям кольору осені. Пані, яка лагідно сміялась, але ніколи не насміхалась, яка слідкувала очима за його губами, щоб спіймати кожнісіньке його слово. Пані, що показала йому іншу осінь. Вона розповідала про світ те, що не договорив Пес. Вона була жвавим серцебиттям посеред непорушного сірого полудня. І це биття згасло…

— Мамо? Мамо, а що люди роблять на цвинтарі, під землею? Просто лежать?

— Просто лежать.

— Лежать? І це все? Не дуже це весело.

— Заради Бога, воно й не має бути весело.

— Хіба вони не можуть зрідка пострибати чи побігати, коли втомляться лежати? Бог такий нерозумний…

— Мартіне!

— Ну, я гадав, він придумає для людей щось краще, ніж вічно просто лежати лежма. Це ж неможливо. Ніхто так не може! Я спробував якось. І Пес пробує. Я командую: «Замри!» — і він якийсь час прикидається мертвим, а тоді йому це набридає, він махає хвостом чи розплющує одне око і дивиться на мене, показуючи, як йому нудно. Б’юся об заклад, що люди на цвинтарі теж так роблять, правда, Пес?

Пес гавкнув.

— Думай, що говориш! — сказала мати.

Мартін подивився за вікно.

— Б’юсь об заклад, так вони і роблять.

Осінь вже догола опалила дерева, а Пес бігав усе далі, переходив струмки, блукав, як завжди, цвинтарем і повертався у сутінках. Там, де він пробігав, його супроводжували такі залпи гавкоту інших собак, що від них трусилися шибки.

В останні дні жовтня Пес поводився так, ніби вітер перемінився і став дути з невідомих земель. Він тремтів, стоячи на ґанку. Скавучав, не відводячи погляду від полів за містом. Він більше нікого не приводив до Мартіна. Просто годинами стояв, мов прив’язаний, і дрижав, а тоді зривався з місця, наче його хтось кликав. Кожного вечора він повертався все пізніше, повертався один. Із кожним вечором Мартін усе глибше і глибше поринав у свою подушку.

— Може, люди зайняті, — сказала мати. — Не помічають мітку, яку носить Пес. Або збираються прийти, але забувають.

Але це було не все. Ще був гарячковий блиск в очах Пса і його нервове скімлення уві сні посеред ночі. Його тремтіння в темряві під ліжком. Те, як він іноді по півночі стояв і дивився на Мартіна, неначе знав якусь незбагненну, неймовірну таємницю, але не міг придумати, як її розповісти інакше, ніж люто стукаючи хвостом, чи бігаючи без кінця по колу, чи вертячись на місці.

Тридцятого жовтня Пес вибіг і не повернувся навіть після вечері. Мартін чув, як мама з татом гукали його. Уже було пізно, тротуари і вулиці стояли порожні, холодне повітря обдувало будинок і більше нічого, нічого.

Далеко за північ Мартін лежав і дивився на світ за холодно-прозорим склом. Це була вже не осінь, бо не стало Пса, який міг би її привести. Не буде зими, бо хто принесе сніг, що розтане у долонях? Батько? Мати? Ні, це зовсім не те. Вони не знали гри, її особливих правил і секретів, звуків і жестів. Не буде більше пір року. Його посередник, його посланець загубився серед диких натовпів цивілізації, його отруїли, викрали, збили машиною, він лежить у канаві…

Схлипуючи, Мартін ліг обличчям на подушку. Світ став картинкою під склом, недосяжним. Світ став мертвим.

Мартін крутився у ліжку, а за три дні останні геловінські гарбузи вже гнили в баках зі сміттям, черепи з пап’є-маше та відьомські капелюхи згоріли у багаттях, а привидів склали на полиці разом із рештою білизни, до наступного року.

Для Мартіна Геловін був усього лише днем, коли під холодним осіннім небом сурмлять олов’яні ріжки, діти мчать мощеними вулицями, трусять головами чи капустинами на ґанках, пишуть імена і магічні символи на обмерзлих шибках. Усе здавалось таким далеким, незбагненним і кошмарним, як лялькова вистава з відстані кількох миль, беззвучна і незрозуміла.

Перші три дні листопада Мартін спостерігав, як світло і тіні рухаються стелею. Карнавал скінчився навіки; осінь лежала в холодних руїнах. Мартін занурювався все глибше і глибше у мармурові покриви, він лежав нерухомо і тільки слухав, слухав…

У п’ятницю ввечері батьки поцілували його і вийшли у соборну тишу вулиці назустріч кіносеансу. Їхня сусідка, міс Таркін, сиділа у вітальні внизу, поки Мартін не гукнув їй, що буде спати, відтак вона понесла своє в’язання додому.

Мартін тихо лежав, дивився на ясне, повне місячного світла небо і згадував ночі, такі як ця, коли він блукав містом, а Пес бігав попереду, позаду, навколо нього, ішов по сліду через вистелені зеленим плюшем байраки, хлебтав із сонних, молочно-білих у місячному сяйві струмків, перескакував через могильні плити на кладовищі, немов читаючи про себе вирізьблені імена; вперед, мерщій уперед, скошеними лугами, де рухалися лиш мерехтливі зорі, до вулиць, на яких тіні не розступаються перед пішоходом, а займають усі тротуари на багато миль. Бігом, бігом! Наздоганяти, тікати від гіркого диму, туману, імли, привидів думок, страхів пам’яті; додому, живі, здорові, у теплий затишок, спати…

Дев’ята година.

Удар. Сонний годинник далеко внизу. Удар.

«Пес, повернися і