Читати книгу - "Барва чарів"

«А я пережив Бел-Шамарота, — нагадав собі Буйвітер. — Дивина та й годі.»

Двоквіт допомагав героєві перебирати поцуплений з храму скарб. Він складався здебільшого зі срібного набору з каменями неприємного пурпурового кольору. У тій купі було повно зображень павуків, спрутів та восьмип’ятів з центральних пустищ.

Буйвітер намагався затулити вуха від рипучого голосу позаду себе. Але марно.

— А потім я належав ре’дуратському паші й зіграв визначну роль у Великонефській битві, де й здобув невеличке надщерблення, яке ти, можливо, помітив десь на другій третині мого клинка, — говорив Крінґ зі своєї тимчасової домівки в купині. — Якийсь бузувір мав на собі октироновий нашийник — вельми нечесно з його боку, — та я, звісно, був тоді куди гостріший і мій господар розтинав мною в повітрі шовкові хустинки і… Я тобі не набридаю?

— Га? Та ні-ні, аніскілечки. То все так цікаво, — відповів Буйвітер не відводячи погляду від Груна. Наскільки варварові можна було вірити? Ось вони тут, посеред гущавини, навколо бродять тролі…

— Я одразу зрозумів, що ти культурна особа, — вів далі Крінґ. — Мені взагалі рідко коли стрічаються дійсно цікаві люди. От що б я найбільше хотів, то це гарненьку камінну дошку, щоб на ній висіти, десь у красі та затишку. А якось я провів кілька сотень років на дні озера.

— Певно, було весело, — навіть не слухаючи озвався Буйвітер.

— Та не дуже, — відповів Крінґ.

— Та, напевно, що ні.

— От чого б мені дійсно хотілося, то це стати ралом. Не знаю, що це, але здається змістовним існуванням.

До чарівника підбіг Двоквіт.

— У мене чудова ідея, — пробурмотів він.

— Ага, — втомлено відказав Буйвітер. — Чому б не взяти Груна супроводити нас до Квірма?

— Звідки ти знаєш? — здивовано мовив Двоквіт.

— Та щойно подумав, що це тобі спаде на думку, — відповів Буйвітер.

Грун перестав набивати сріблом сакви й підбадьорливо посміхнувся. А потім його погляд перевівся на Скриню.

— Якщо він буде з нами, то хто на нас нападе? — сказав Двоквіт.

Буйвітер пошкрябав бороду.

— Грун? — висловив він здогад.

— Але ж ми в тому храмі йому життя врятували!

— Ну, якщо під словом «нападе» маєш на увазі «вб’є», — мовив Буйвітер, — то навряд чи він таке зробив би. Грун не з таких. Просто нас пограбує, позв’язує та й залишить вовкам на поталу, гадаю.

— Ой, та ну…

— Слухай, таким є справжнє життя, — гаркнув до нього Буйвітер. — Тобто, ось ти носишся з повним ящиком золота. Невже думаєш, що ніхто при своєму глузді не скочив би за нагоди, щоб урвати собі трохи?

«Я б так і зробив, — додав він подумки, — якби не бачив, що та скриня робить з допитливими пальцями».

Нараз стрельнув здогад. Буйвітер перевів погляд із Груна на образопис. Чортик-малювальник якраз прав у крихітній діжці, а саламандри куняли у своїй клітці.

— У мене ідея, — мовив чарівник. — От що найбільше потрібно героям?

— Золото? — відповів Двоквіт.

— Ні, я кажу про те, чого їм найбільше хочеться.

Двоквіт насупився.

— Щось я не дуже розумію, — мовив він.

Буйвітер підняв образопис.

— Груне, — покликав він. — Підійди сюди, будь ласка.

Ті дні минули спокійно. Направду, маленька зграйка мостових тролів, що якось спробували на них напасти, і ще банда розбійників, які ледь не застали їх однієї ночі зненацька (але впороли дурницю, що вирішили зазирнути до Скрині не перерізавши перед тим сплячих). Грун зажадав подвійної платні за обидва випадки й отримав усе сповна.

— Якщо з нами щось станеться, — сказав Буйвітер, — то не буде кому керувати чарівною коробкою. Більше не буде портретів Груна, зрозумів?

Грун кивнув прикипівши очима до нещодавнього знімка. На ньому він красувався в героїчній позі, поклавши одну ногу на купу вбитих тролів.

— Я і ти, і малий друзяка Двіквітки — ми файно ладимо, — сказав він. — А завтра зробимо ще кращіший малюнок, гара?

Він дбайливо загорнув портрет у тролячу шкіру й засунув його в сідельну торбу до решти.

— Здається, працює, — захоплено мовив Двоквіт, коли Грун поїхав уперед, аби розвідати дорогу.

— Авжеж, — сказав Буйвітер. — Що найбільше люблять герої — то це себе.

— А знаєш, ти щораз ліпше пораєшся з образописом.

— Ага.

— То, може, ти захочеш взяти це собі, — Двоквіт простягнув йому малюнок.

— Що це? — спитав Буйвітер.

— Та просто той знімок, який ти зробив у храмі.

Буйвітер із жахом поглянув. Там, обрамлений кількома відблисками мацака, був величезний, огрубілий, заляпаний зіллям та розмитий великий палець.

— У цьому все моє життя, — похнюплено сказав Буйвітер.

— Ти виграла, — сказав Фатум посуваючи через гральний столик купку душ. Присутні боги враз відчули полегкість. — Будуть ще й інші ігри, — додав він.

Панна усміхнулася очам, що були, наче дві діри в усесвіті.

А тоді тільки згинули ліси, залишивши по собі на небокраї хмару пилу, яка розвіялася з леготом. А на пощербленому та зарослому мохом верстовому камені сиділа чорна, обідрана постать. Вона представляла того, кого несправедливо обманюють, кого бояться й жахаються, та водночас того, хто є єдиним другом для злидарів і найкращим лікарем для смертельно поранених.

Смерть, хоч і зовсім не мав очей, спостерігав за зникненням Буйвітра так, що якби Його обличчя могло хоч якось рухатися, то це зійшло б за насупленість. Незважаючи на те, що Смерть завжди був страшенно заклопотаний, Він вирішив, що тепер має улюблене заняття. Щось було в тому чарівникові таке, що дратувало Його безмежно. Він не приходив на призначені зустрічі лише з однієї причини.

«ТИ ЩЕ МЕНІ ПОПАДЕШСЯ, ПАРУБЧЕ», — промовив Смерть, наче грюкнула зачинившись важка кришка труни.

Зміїна ваба

Він називався Змієгір і здіймався над зеленою долиною майже на півмилі: завбільшки з гору, сірий та весь догори дриґом.

Біля його цоколя було зо два десятки дворів. Угорі він пронизував навислу хмару, елегантно вигинаючись із неї, немовби перевернута труба, й обривався плоскогір’ям на цілих чверть милі в ширину. Там був крихітний ліс, чия зелень нависала аж