Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

Після вечері, поданої до кімнати, тітонька Руденс заснула і Айріс залишилася на самоті.

«Без нагляду», – уперто просилося на думку, оскільки Меліси теж не було – вона чекала телеграму з Валесії десь у діловій частині замку.

Князь поселив наречену та її супровід на другому поверсі житлового крила. Виділив три просторі гостьові кімнати зі зручностями, що були розкішшю навіть у деяких районах столиці. Гаряча вода в кранах стала приємним сюрпризом, так само як і багатий асортимент туалетного приладдя, м’яких до неможливості рушників, пухнастих халатів, зручних кімнатних капців та інших речей, які Айріс раніше вважала дрібницею і почала цінувати лише після двотижневої подорожі з мінімумом багажу.

Незважаючи на втому, широке ліжко з темного дерева не викликало сонливості. Цієї пори року в Пагорбах темніло пізно, і відблиски сонця, що заходило, грали на різьблених панелях, заважаючи заплющити очі, облишити всі тривоги і поринути в сон. Ще й у дзеркалі відбивався блідий місяць, майже непомітний на поки що світлому небі… Цикади репетували як ненормальні, птахи й не думали замовкати, стукіт молотків будівельників то затихав, то звучав зовсім близько. Суцільне роздратування, а не вечір!

Айріс вкотре пошкодувала, що прислухалась до поради тітоньки і переодягнулася до сну. Гаряча ванна з краплею ароматної олії дійсно допомогла заспокоїти нерви та розслабитись, але не підштовхнула до дрімоти, а, навпаки, збадьорила. Події минулого дня мигтіли в пам’яті, мозок рвався до діяльності!

«Розкажи кому – не повірить», – Айріс тихо пройшла босими ногами товстим килимом із коротким ворсом і засмикнула фіранки.

Стало темніше, проте звуки нікуди не поділися. І вікно не зачиниш наглухо, бо з вулиці заходила приємна прохолода.

Айріс невдоволено підібрала об’ємну нічну сорочку з теплої тканини, зробивши уявну замітку найближчим часом оновити гардероб до реалій князівства. Повагавшись, лиш для пристойності накинула на плечі темний халат і, намагаючись не перекинути витончені, немов іграшкові меблі, попрямувала на балкон, що виходив на старий сад.

Сонце золотило верхівки ялин на далеких схилах, але під покровом побитих часом плодових дерев уже панували сутінки. Незабаром пролунав дзвін храму в Пригір’ї, і молотки стихли. Ну а до настирливої ​​природи потрібно звикнути.

– Армане… Пробач за все. – Айріс притулилася обличчям до товстих залізних прутів, що відгороджували балкон від порожнечі. – Знаю, я занапастила тебе… І знаю: ти допоможеш мені. Вибач, Армане. Пробач…

Десь унизу зашелестіли кущі. Що за дива? Безпритульних кішок і собак у замку не видно, їжаки та щури не настільки великі, щоб зчинити гучний шум. Що ж тоді? Надзвичайно сильний вітер? Ага, як же! Нічого такого не відчувалося.

«Злодії», – з’явилося єдине розумне пояснення.

Тут, у Пагорбах, люди такі впевнені в чесності одне одного, що злодій не боїться кари!

З кущів визирнув худорлявий силует. Покрутив головою, щось помітив вдалині, зіщулився і застиг.

– Оце ж безсоромник! Вирячився у чиєсь вікно як помийна псина, – пробурмотіла Айріс, озираючись на свою кімнату.

Шпурнути б у нього чимось… Але велика річ крізь ґрати не пролізе, книга його лише відлякає, а вазу з орнаментом лінг, що без діла стоїть на столику, просто шкода.

«Я покажу тобі, як поводяться зі злодіями у Валесії!» – важка парасолька тітоньки Руденс, прикрашена масивним набалдашником і обладнана гострим вістрям на верхівці, зручно лягла в руку.

Двері не рипнули, але одна з покоївок обернулася на звук кроків. Нічого не сказала, лише провела столичну гостю здивованим поглядом.

«Мені подобаються Пагорби. Тут люди не лізуть у чужі справи», – Айріс, тримаючись за гладкі широкі перила, спустилася сходами у просторий вестибюль, де вже горіли неяскраві електричні лампочки.

З підлоги біля входу миттю підскочили двоє чоловіків у військовій формі без розпізнавальних знаків. Кинуті на килимок карти змішалися, але уваги на це ніхто не звернув – вояки дивилися лише на дівчину.

– Щось трапилося, пані наречена? – пробасив один із них, торкаючись розстебнутої кобури з великим револьвером.

Даремно він промовив слово «наречена». Якщо спочатку Айріс сумнівалася, що чинить правильно, і збиралася нацькувати на злодія половину замку, то тепер її переповнювала лише злість, і начхати на доводи розуму!

Так, вона – наречена. Та сама наречена, яку ніколи не назвуть дружиною. Вічна, щоб його, наречена! Наречена-вбивця! Наречена-монстр! Наречена, що розбиває серця!

Цього не змінити. Можна фантазувати скільки завгодно, але Фабіан ніколи не відпустить «останню магію шесс». Рік за роком король штовхатиме прокляту Міллс до вівтаря. У нього вистачить важелів тиску! Він же правитель. Деякі мають все й одразу, а інші у цьому житті нуль без палички.

– Гуляю, – кинула крізь зуби Айріс, войовничо розмахуючи складеною парасолькою. – Що, не видно?

Караульні переглянулись і повернулися до карт. На їхніх обличчях застигло мовчазне несхвалення навпіл зі співчуттям. Аякже, бідолашний князь! Дістався йому валесійський скарб! Мало того, що руда, як шеська відьма, то ще й з головою не дружить!