Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

Усі його слова виявилися брехнею. Усе згоріло там... у нашій квартирі, на нашому ліжку. Він розклав цю дівицю і... нічого не соромився.

Я вибігла звідти, грюкнувши дверима, а він навіть не став мене наздоганяти. Байсаров не вважав за потрібне порозумітися. Хоча взагалі одна зустріч у нас була. Він чекав мене біля університету.

–– Далеко втекла? –– хмикнув.

–– Не твоя справа!

–– Ти всерйоз думала, я буду задовольнятися тобою однією? Раз і на все життя? Наївна ти, Катруся, занадто наївна і з тобою навіть нудно...

Я заліпила йому ляпаса, а він розреготався.

Більше ми не бачилися, до цього часу. Я забрала свої документи з університету, поїхала і почала нове життя.

Я нічого не сказала Байсарову про дитину. Тоді я й сама не знала, зрозуміла це лише через кілька місяців.

–– Про що думаєш? –– хрипкий голос змусив відволіктися від спогадів.

Дем'ян явно чекав моєї відповіді. Напевно, він запитав щось, але я не чула. Тепер же знизала плечима і відвернулася.

Я не хотіла з ним спілкуватися.

–– Обличчя простіше зроби, –– кинув Байсаров, явно дратуючись від того, що я так нічого йому і не відповіла. –– У нас за планом сімейна вечеря. Тільки спробуй мене зганьбити.

Чудова ідея. Дякую. Саме цим і займуся.

…

Автомобіль рушив з місця, а я знову занурилася у свої роздуми, тому навіть не помітила, як ми приїхали. Здавалося, минуло всього кілька хвилин...

–– Навіщо ти привіз мене сюди? –– запитала тихо.

–– Не можна?

Я знизала плечима.

Саме в цьому ресторані відбулося наше перше побачення. Мені подобалося сюди приходити. Затишно, світло, легка атмосфера. Тут не відчувалося звичайного пафосу столиці. Навіть дихалося якось інакше. Легше.

Ми пройшли вперед. Я помітила, тут за минулий час нічого не змінилося. Той самий інтер'єр. Хоча минуло трохи більше року. Це не так уже й багато.

Думки сплуталися. Кожен куточок нагадував про минуле. На мене нахлинули ті спогади, які я так старанно проганяла від себе. Хороші спогади навіть переважили погані. Ненадовго. Але все ж таки.

–– Тут відбуватиметься сімейна вечеря?

–– Ні, ще рано їхати в особняк мого дядька.

–– У тебе велика сім'я. Батько. Дядько. Сестра, –– мені не вдалося приховати роздратування в голосі. –– Скільки ж відкриттів я зробила за один день.

–– Тебе це напружує?

–– Ні. З чого б це? Мені давно варто було звикнути до твоєї постійної брехні.

–– Я ніколи тобі не брехав, Катю.

Було важко втриматися від того, щоб не фиркнути.

–– Я не вважаю їх своєю сім'єю, тому й не розповідав нічого, –– спокійно продовжив Байсаров, ніби нічого дивного в його словах не було. –– Я думав, це й так зрозуміло.

Офіціант виник поруч, і розмова перервалася, чому я була тільки рада. Сама не знала, чому мене хоч щось ще зачіпало. Те, як легко Дем'ян приховав правду щодо сім'ї, все одно не можна було порівняти з його огидною зрадою.

–– Гадаю, нам час дещо прояснити, –– сказав чоловік, коли наше замовлення прийняли, і ми знову залишилися наодинці. –– Буде простіше, якщо ми припинимо війну. Раніше в нас чудово виходило знайти спільну мову. Зараз теж не бачу проблеми.

–– Ну так, усе просто чудово, –– знизала плечима. –– Ти погрожуєш мені, змушуєш насильно вийти заміж. Дивно, чому ми ще не стали найкращими друзями.

–– Друзями ми не станемо, –– раптом заявив він. –– Я з тобою зовсім не дружбу хочу.

Байсаров подивився на мене так виразно, що я відчула себе абсолютно голою перед ним. Чорні очі пропалювали наскрізь.

–– Я ніколи не зраджував тебе, Катю.

–– Звісно, –– усміхнулася я. –– Не брехав, не зраджував. Та ти просто святий. Ось тільки я поки що не страждаю провалами в пам'яті.

–– І що ж ти пам'ятаєш?

–– Досить.

–– Помиляєшся.

–– Серйозно? –– скривилася. –– Досить, Дем'яне. Це навіть для тебе занадто. Я більше не обговорюватиму твої зради.

–– Поки ми були разом, я тебе жодного разу не зрадив.

–– Чудово. А варто було мені вийти за двері, як ти вже...

–– Я не спав із нею, –– обірвав мене Дем'ян. –– Подумай, що саме ти тоді бачила, Катю. Подумай і все зрозумієш.

–– Думаєш, я стану прокручувати в голові всю ту гидоту?

Чергова поява офіціанта трохи розрядила обстановку. Він приніс закуски, але я вже зовсім не хотіла їсти.

–– Ти куди? –– насупився Байсаров, коли я піднялася.

–– Мені потрібно зателефонувати няні, –– рівно відповіла я. –– Хочу побачити сина.

Я й справді хвилювалася про малюка. Усе ж я не могла нікому тут довіряти. Видихнула, лише коли побачила синочка по відеозв'язку.

Мій рідний. Він солодко спав у ліжечку. Варто було поглянути на нього –– одразу стало світліше на душі.

Я попрощалася з нянею і відключилася.

–– Цікаво, –– вдарив у потилицю хрипкий голос Байсарова.

–– А ти що тут робиш?

Я спеціально вийшла в коридор, знайшла відокремлене місце за колонами та хотіла просто спокійно поспілкуватися. Без спостерігачів.

І як тільки я не помітила, що Байсаров наблизився впритул? Такий здоровань, а примудряється пересуватися безшумно.

–– Я хотів подивитися, кому ти посміхаєшся.

Відповідати не хотілося. Я просто сховала телефон назад у сумку. А Дем'ян раптом по-хазяйськи обхопив мене за талію, притягнув впритул, змушуючи задихнутися від несподіванки.

–– Я хочу, щоб ти так і мені посміхалася, –– сказав він і посміхнувся. –– Ніколи б не подумав, що буду ревнувати до власного сина.

–– Пусти, –– похмуро кинула я.

–– Не можеш пробачити мені те, чого не було?

–– Припини, Дем'яне.

–– Навіть не мрій.

Він потягнув мене за собою. А я хоч і була страшенно зла на нього, все одно не могла викинути з голови його слова про те, що ніяких зрад не було.

Я ж бачила. Я застала Байсарова з іншою. Але взагалі... я бачила розкиданий всюди одяг. Бачила Дем'яна в нашому ліжку з іншою дівчиною. Ось тільки пам'ять зіграла зі мною злий жарт. Чи я вже зараз усе надумала?