Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Копаючи будівельне сміття, я двічі обійшов навколо флаєра, але так і не виявив щілини, в яку можна було б вставити пластину ключа-ідентифікатора. Куди не глянь — гладка, відполірована до дзеркального блиску поверхня без будь-яких натяків на отвір.

— Не зрозумів? Куди ж тебе пхати? — Я здивовано крутив у руках ключ. — От сволота. Все не як у людей. Ну, гаразд… Не хочете — як хочете, але мітку на згадку я вам все ж таки залишу. Ага… тут був Льоня.

Затиснув пластину зручніше і на повному серйозі зібрався видряпати на борту флаєра якийсь нецензурний напис із розряду тих, що малюють на стінах у під'їздах, але щойно торкнувся ключем борту модуля, на ньому відразу ж проступили контури дверцят з отвором для ідентифікатора.

— Знущаєтесь, так? Не можна було одразу? — пробурчав обурено. — Хамелеони, мля.

Ключ пірнув у замкову щілину так, ніби провалився в порожнечу. Після чого контури дверей набули чіткості, а потім люк практично беззвучно відсунувся вбік.

Усередині, в передній частині модуля, під основним екраном, була панель управління, з безліччю якихось датчиків, кнопок, перемикачів. Під кожним горів індикатор, переважно синього та зеленого кольору. Була також пара жовтих. Але що саме вони підсвічували, я гадки не мав. Трохи далі розташовувалися два крісла. Навіть на вигляд дуже м'які та зручні. Між ними стирчала трохи вигнута ручка з набалдашником. За кріслами — глуха перегородка. Відокремлює від салону вантажний або моторний відсік. Освітлювався флаєр світлодіодною змійкою, розміщеною на стелі салону.

Повагавшись трохи, я все ж не стримав цікавості і заліз усередину. Крісло виявилося навіть зручнішим, ніж думав. Відчуття, наче висиш у повітрі. Ех, політати б. Хоч раз у житті. Але, на жаль, всі значки та написи на панелі керування мовою Хантерів. Які я міг озвучити — вчив алфавіт — але не зрозуміти. Так далеко мої знання не просувалися. Навчання зупинилося на варіанті: запам'ятав значки — подивився у розмовник.

А оскільки словника я не маю, то від знахідки жодної користі…

Ні щоб залишити тут хоч щось простіше і зрозуміліше. Гаманець з грошима, зброю, амуніцію.

Хоча, стоп… Я не одразу помітив, що на панелі керування, навпроти пасажирського місця, видно ще одну щілину під ключ. Приміряв, підходить. Клацнуло, і невелика прямокутна кришка ковзнула вниз, відкриваючи нутрощі невеликого «бардачка». А в ньому, крім різних дрібниць незрозумілого призначення, найбільше схожої на безсистемно нарізаний шматками різнокольоровий пластик, лежала енергетична батарея до бластера. Еге ж, її то я впізнаю навіть навпомацки. Та й система підтвердила:

«Вітаємо! Ви самостійно відкрили додаткову навичку: Спостережливість. Діючий рівень — 1. Нагорода: енергетичний елемент К-100 до імпульсного випромінювача. Заряд 198/200».

Бінґо! Цю знахідку переоцінити складно. Тепер я міг шерстити всі підвали в окрузі, навіть якщо замість звичайних щурів там сидітимуть самі лише королі. Та й в очікуваній розмові з Сидором бластер — гідний аргумент. Загалом, таки недаремно я сюди заглянув.

Виліз із флаєра, ступив убік, і він знову набув початкової форми — ідеально гладка, без жодних натяків на отвори та двері, поверхня.

— Нікуди не йди, я повернуся… — помахав рукою на прощання і рушив униз. Дуже хотілося ще раз подивитися на останки покійного сержанта. Ага... Ну, і бластер перед вдячною публікою похвалитися.

«Данж «Підвал». Увага! Ви заходите на ворожу територію! Увага! Ви вдруге вступаєте до локації «Підвал». Коефіцієнт досвіду знижений 0,75. Нагорода звичайна. Рівень мобів підвищений у 1,5-2 рази!»

Не суть, я не за цим тут. Не впевнений навіть, що повністю проходитиму. Мені б те, що залишилося від сержанта, оглянути.

До речі, про утилізацію останків. Як я й припускав, про тіла моїх вчорашніх візитерів нагадували лише темні плями на підлозі та клапті одягу. Погризені так, що ідентифікувати неможливо. Дрантя. Загалом, жодних доказів. Які такі «біси»? Не бачив, не знаю.

Перший же щур, що кинувся мені назустріч, був смугастим. Але я вже не колишній доходяга, «5» у силі — це круто. Удар моргенштерна не просто відкинув пацюка, але буквально розтрощив голову. Бризнуло, наче перезрілий помідор копнув.

На досвід не дивлюсь, підсумую наприкінці, а за монетками нагнуся, не проігнорую. Ми, мільйонери, ощадливі. Пам'ятаємо, що мідь золото береже. А тут одразу шість.

Доля другого щура точно скопіювала попередню. Кидок, удар, бризки крові і… я стаю багатшим ще на «3» монетки. Тушки теж не ігнорую. Як там буде далі, волію не загадувати, тому гроші, що несподівано задзвеніли в кишені, як і раніше, пояснюватиму вдалим полюванням.

Третій, четвертий…

Смугасті пацюки, не нижче четвертого рівня, які минулого разу завдавали мені клопоту і змушували ховатися на магістральних трубах, тепер лягали з одного удару. Вісім штук уже було на рахунку, а я навіть не зіпрів. Прямо суперменом себе почуваю.

Від цього навіть настрій покращився, а смердюче, заткане павутинням, запліснявіле підземелля здається не таким і мерзенним.

— Ау! Головний пацюк! Ти де! Виходь, підлий боягуз…

А ось і місце останнього упокою сержанта. Добиваю ще трійку. Підбираю лут, ті самі мідяки і тушки, потім присідаю поруч з останками Хантера. Все це я бачив, але ретельно не обстежив. Що саме стало причиною трагедії, зрозуміло. Генератор силового поля, що не вчасно розрядився. Питання лише у тому, коли це сталося? Під час перестрілки, і труп інопланетянина просто запхали крізь віконце… до речі, воно зовсім невеличке, але пропхати можна… Чи він сам сюди вліз, ховаючись від ворогів, але прорахувався. Оскільки натрапив на супротивників ще небезпечніших… через чисельність. Особливо, якщо захисту нуль, та й бластер не та зброя, що дає перевагу, коли вороги дрібні, але незчислені.