Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

Людомир

Нарешті я дочекався свою крихітку. Вона така жгуча, така спокуслива, така солодка, така моя. Як вона вигиналася підімною. Від цих згадок, хочеться знову до неї. Знову все повторювати і повторювати. Але потрібно працювати. Потрібно добудувати декілька шкіл. Зʼїздити оглянути міста. Що людям не вистачає. Оглянути кордон, поспілкуватися з військовими. Але то все пізніше. Зроблю сьогодні найголовніше і побіжу до своєї лялечки. Цікаво, чим вона зараз займається. І тут стукають у двері.

-Так, прошу.

-Мілорде, -зайшов один чоловік з моєї охорони.- ми знайшли її. -кого саме, вже не потрібно було говорити. От тепер ми й поговоримо. Тобі не здобрувати тепер. Данка зайшла, вся перелякана, сльози на очах. Вони що там її били чи тягли, якщо дізнаюся, голови відірву. 

-Залиште нас! -після того як всі покинули кабінет, почав говорити. -Данко, Данко, ми знайомі з тобою стільки років. Скільки всього пережили. Ти завжди була поруч. Я думав можу тобі довіряти, а ти ось так. Ніж, можна сказати, в спину встромила. І що ти думала? Що я не дізнаюся? І звідки ти дізналася, про чорну магію? Вона ж заборонена?

-Магією мати навчила користуватися. Для самозахисту. Мілорде, що Ви, я ніколи б не пішла б проти Вашої волі. Я хотіла уберегти Вас.

-Від чого? Від кохання?

-Ні, вона не та, за кого себе видає. Вона шпигунка. Тому і робить вигляд ніби нічого не памʼятає. Ніби то вона відлюдинка, яка вийшла в світ, але веде себе зовсім інакше. Я одразу запідозрила, щось не те. Але коли їхала до замку в екіпажі, побачила посильного від замку. Але якогось дивного і коли попросила зупинитися і доповісти, він втік. Мої люди вистежили його і відібрали ось цього листа, прочитайте. Між іншим печатка короля Міралдеї.

-Любий королю. Я вже в палаці. Цей Любомир у мене на крючку. Він довіряє мені, як нікому. Але поки що, ще рано втілювати наш задум. Сили в нього не багато, тому я справлюся і ти будеш правити світом! 
Як вона могла?! Невже дракон помилився? Чи вона наслала якісь чари на мене?. Лють та нерозумі, ось і все що в мені було. І тут вливається вона, така щаслива, щічки румʼяні. Я думав роздеру її на частини прямо там. Розпач та ненависть поглинули мене і я тільки і зміг сказати, дивлячись в її очі:

-Як ти могла? А я вірив тобі! 

Більше нічого не хотілося. Життя ніби покинуло мене.

Марія

-Схопити її та кинути до вʼязниці. Покликати Онуфрія, нехай висушить всю її життєдайну силу! -сказав він та відвернувся.
А я не можу нічого сказати. В голові гуде, перед очима все пливе. Тільки ця підла скупа сльоза, яка котиться по щоці, показує мої щирі почуття. «За що?» - одними губами прошепотіла я. А що ти хотіла, що він одружиться з тобою? Хто Він і хто ти? Спустись вже на землю. - казав мій внутрішній голос. Мене вели сирими, темними коридорами в самий низ замку. Холодом обдавало  голі плечі, руки, босі ноги, але мені було не холодно. Серце моє залишилося там, поруч із ним. Мене закинули в якусь кімнату та закрили залізні двері на замок. 
Ну от такі чоловіки. Отримали своє і все. Все таки він її кохає. Пробачив навіть те, що мене ледве не вбила. 

Я присіла біля стіни. От що мені робити? А що зробить він? В голі каша. Я нічого не розумію. Що сталося? Чому так. Від сирості та холоду, почало кидати в жар то в холод, а потім мене зморило. І знову прийшла мама.

-Я вірила в тебе доню, що ти все дізнаєшся. Трохи згодом, я тобі повністю все розповім. Послухай мене зараз уважно. Ти можеж лікувати інших, але себе теж можеш. Сконцентруй силу і в тебе вийде. А король, він просто багато втрачав. Тому його розум затьмарив гнів на всіх і на себе, біль. Він боїться втратити людину, яка була поруч, хоча насправді була поруч але не біля нього. Доню, в тебе все вийде, ти сильна, смілива та розумна.

Я прокинулася але сил відкрити очі або піднятися, не було. Я зробила, як казала мама, сконцентрувала свою енергію і розплескала її по тілу, і одразу ж відчула полегшення. Також мені вдалося силою магії підігріти приміщення і я стала чекати, не зрозуміло чого.

Я знову заснула, раптом почула брязкіт ключів. Піднявши очі, я побачила Онуфрія. А ось і мій особистий кат - промелькнуло у мене в голові.

-Прийшли волю короля виконати? І як воно, вбивати ні за не провинившихся людей?

-Я не він, я без невинних не вбиваю. Але я знаю, хто в цьому винен. Ходімо, я тобі допоможу вибратися.

-Чому Ви мені допомагаєте? Адже Вас король покарає, якщо дізнається.

-Ти схожа на мою покійну доньку, така ж добра, на все маєш свою думку.

Далі ми йшли мовчки. Кожен думав про своє. Мені було шкода Онуфрія. Коли він говорив про доньку, в його очах було стільки смутку та болю. Мені важко було прийняти смерть батьків, а дитини - це і уявити тяжко. Вибравшись на вулицю, я обійняла свого рятівника і подякувала. 

Він зник за тими ж дверима, що ми вийшли. Нічого більше не сказавши. Але дякую йому, що мене врятував. А куди далі? Мене напевно будуть шукати. До Аркеля не можна точно, тому що і його покарають. Потрібно десь зупинитися і знайти роботу, їсти ж за щось треба купувати. Я довго йшла обмірковуючи своє життя, яке вічно йшло кудись не туди. І знову завело мене. От що мені робити? Переночувати нема де, їсти хочеться. З одягу на мені тільки сукня. А ще й на моє везіння, згущаються хмари, напевно дощ буде. Йти вже зовсім сил немає. Можливо дарма я втікла? Померла б там та і все. Яка різниця , там чи тут?! Обхвативши долонями голову, я заплакала. Мені так було шкода себе. А особливо через те, що Людомир мене хотів вбити, а від згадки про нього в грудях починає все палати. Кохання напевно не помирає за хвилину, особливо кохання дракона. Потім я підвела погляд і побачила, щось схоже на лікарню. О, це саме те що мені потрібно. Тільки б у них було місце для мене. Я зайшла в приміщення і попросила аудієнції з директором. Мене попросили почекати, потім повернувшись, чоловік сказав слідувати за ним. Я зайшла в маленький скромний кабінет, з білими стінами. Все що тут було це шафа, стіл та декілька стільців. За столом сиділа білява жіночка в білому халаті.