Читати книгу - "Суперниця , Ірина Романенко"

Емілія

В роті все пересохло, голова наче розколювалася на дві частини. Я облизала потріскані губі й потерла очі. Де я? Треба згадати останні події. Та голова починає боліти ще сильніше, коли я намагаюсь це зробити. Михайло… Він викрав мене?? Озирнувшись в кімнаті нікого не було, поруч з ліжком стояла тумба, на якій була прикріплена записка разом з стаканом води.

«Якщо в тебе залишилась хоч крапля довіри до мене, будь ласка використай її і не переживай. Я не той хто хоче тобі зашкодити.»

Та все ж дивлячись на його слова я не могла повірити навіщо він так вчинив? Чому він викрав мене? Чи можна після всього цього довіряти йому?

Просидівши так не менше пів години я почала думати. Як звідси вибратися? Двері певна річ зачинені. А може ні? Я підвелася і спробувала відчинити їх.

Відкрито? Невже забув закрити? Невже мені знову випав шанс втекти?!

Я висунула носа щоб подивитися де знаходяться головні двері. Зараз знаходжусь на другому поверсі. Звідси не видно дверей, треба спуститися вниз. Озирнувшись ще раз, я вийшла і тихесенько спустилася сходами. На першому поверсі теж нікого немає. Цікаво де він? От! Головні двері. Чи може краще вийти через запасні? А чи є вони тут? Не зволікаючи ані секунди я вибігла на вулицю. Ворота відчинені! Свобода!! Я добігаю до воріт та раптом зупиняюсь. Чому все так просто? Чому він залишив ворота відкритими? Це пастка?

Я повернулася до будинку і почала шукати його поглядом. Він повинен бути десь поруч. Він не дасть так просто втекти. Та я не могла знайти його. Де ж ти ховаєшся? Я пильно придивлялася до кожного куточку аж поки не помітила камеру. Камери? Як багато їх тут? Я обійшла будинок і впевнилася, що ними нашинкований весь будинок. Він спостерігав за мною через камери. Грається зі мною. Набравшись всієї сміливості я усміхнулась і помахала в камеру, давши зрозуміти що вловила суть гри. Повернувшись в будинок, на мене вже чекав Михайло.

- Яка розумна дівчинка.

- Чому я тут?

- У тебе забагато питань. Я пропоную гру. Я відповім на три твоїх питання, але ти повинна будеш вгадати що з цього правда, а що брехня.

- Що як я вгадаю?

- Отримаєш супер приз. Я відповім на ще одне питання, якщо воно в тебе буде. То що? Погоджуєшся на такі правила?

- Добре.

Я сіла в крісло напроти нього.

- Хто ти такий?

У відповідь він лише хмикнув.

- Я твій друг і не ворог тобі.

- Ні. Це неправда. Розкажи те, що так не хотів розказувати про себе.

- Знаєш як це буває… Комусь щастить, а до когось доля повертається задом. Я ніколи не бачив нормального життя. З самого дитинства у дитячому будинку, де над бідною дитиною знущалися. Після не було нічого. Ні нормальної освіти, ні роботи, ні людей, які б хоч трохи любили тебе. Життя плинуло, їсти хотілось, а грошей не було. Спочатку я просто просив. Вимолював їжу біля церкви бо думав, що туди ходять святі, а виявилось що ні. Чорти з рогами моляться біля хрестів на те, щоб їм надали крила і вони змогли полетіти в рай. Ось що таке наше людство. Як тільки я зрозумів, що можна красти їжу я замислився і про те, а чи можна красти гроші? Потім я знайшов однодумців і ми сколотили банду. Згодом ми стали наче сім’єю. Грабували, бешкетували. Зрештою треба було підніматись вище. Ми почали з малого наркобізнесу, а як тільки піднялися на більш статусний рівень то почали транспортувати наркотики в інші країни. Потім прибавився ще один і ще один бізнес. Містом почали ходити чутки про нас. Так я став тим ким я є зараз.

- Але навіщо?

- Це твоє друге питання?

- Ні. Моє друге питання. Нащо ти мене викрав?

- Ти завжди подобалась мені. Ще з дитячого будинку я бачив в тобі ту саму ідеальну дівчину. Твій Ярослав – довбень, якщо повірив, що я слідкував за ним. Він мені не потрібен. Мені потрібні його гроші, які він і так мені віддасть. А коли тоді я побачив тебе в спортзалі, спочатку не повірив своїм очам. Почав слідкувати за тобою. За твоїм життям. Зрозумів що ти сплуталася з цим ідіотом і просто хотів врятувати тебе. Знаєш чим він займається окрім незаконних бійок? Зброя. Він перевозить через кордон купу незаконної зброї.

- Це неправда.

- Так. Для тебе він звісно ідеальний. Хлопець мрії, який захистить від будь-якої проблеми. Та от питання в тому чи сам він не є тою проблемою, від якої тебе треба захищати?

- Третє питання. Що ти зробив з Ярославом?

- Нічого. Він потрібен мені цілим, щоб віддати гроші. То що? Відгадаєш де я сказав правду, а де збрехав?

- Правда це перше питання. Все інше брехня.

Михайло злісно усміхнувся.

- Чому ти так впевнена?

- Я суджу людей з їхніх вчинків.

- Що ж ти майже вгадала. Так, я відповів на перше правду, та чи збрехав я у другому?

- Збрехав. Тобі потрібні лише гроші Ярослава, а я приманка.

- Шкода що ти про мене такої думки. Адже ти справді мені подобаєшся.

- То ти викрав мене через свої почуття?!

- Можливо.

- Ти граєшся зі мною. Це неправда.

- Сама думай чи я збрехав кажучи це.

- Досить. Коли ти відпустиш мене?

- Коли твій Ярослав поверне борг в п’ятсот тисяч доларів.

Він підійшов ближче і майже впритул сказав.

- Або ти можеш залишитися зі мною і я пробачу йому борг.

- Тобто замість грошей ти хочеш мене?

- Не зовсім делікатне питання, але я був би не проти.

- Ніколи.

- Як забажаєш. Тоді принцеса буде сидіти в темній вежі, поки її принц не визволить її, а це буде ой як не скоро.

Він схопив мене під руку і повів в кімнату. Ні! Я просто так не дамся! Удар. Ще один. Я майже вирвалася як він знову мене перехопив.

- Будь хорошою дівчинкою і просто слухайся мене.

- Відчепися!

- Емілія. Я не буду тебе бити та я значно сильніший.

Одним рухом вів вивернув мені руку і притягнув до себе.

- Покидьок.

- Навчись признавати програш.