Читати книгу - "Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн"

- Мало не попались, - сказала Шарі, не зводячи очей з живоплоту. - Чому Спайді гнався за нами?

- Він думав, що камера у мене. Він хоче її повернути, - сказав їй Грег. - Зустрінемося завтра, добре? Перед будинком Коффманів. Допоможеш мені повернути її на місце?

Шарі витріщилася на нього, не відповідаючи, її вираз обличчя був задумливим і настороженим.

- Ми будемо в небезпеці - всі ми - поки не покладемо камеру на місце, - наполягав Грег.

- Гаразд, - тихо сказала Шері. - Завтра.

Двадцять сьома глава

Щось пробігло крізь високі бур'яни нескошеної галявини перед будинком.

- Що це було? - Шері прошепотіла, хоча нікого більше не було в полі зору. - Воно було занадто велике, щоб бути білкою.

Вона затрималася позаду Грега, який зупинився, щоб подивитися на будинок Коффманів.

- Можливо це був єнот або щось подібне, - сказав їй Грег. Він міцно стиснув камеру в обох руках.

Було трохи більше третьої години наступного дня. Туманний, похмурий день.

Гори темних хмар, що загрожували дощем, котилися по небу, тягнучись за будинком, відкидаючи на нього тінь.

- Буде гроза, - сказала Шері, тримаючись поруч із Грегом. - Покінчімо з цим і підемо додому.

- Класний план, - сказав він, дивлячись на важке небо.

Вдалині загуркотів грім. Старі дерева, що всіяли подвір'я, ніби зашепотіли й затремтіли.

- Ми не можемо просто зайти всередину, - сказав Грег, дивлячись, як темніє небо. - Спершу ми повинні переконатися, що Спайді там немає.

Швидко пробираючись крізь високу траву та бур'яни, вони зупинилися біля вікна вітальні й зазирнули всередину. Вдалині знову прогримів грім. Низький і довгий гул рознісся містом.

Грегу здалося, що він побачив ще одну істоту, яка пробиралася крізь бур'яни за рогом будинку.

- Там темно. Я нічого не бачу, - поскаржилася Шері.

- Перевірмо підвал, - запропонував Грег. – Саме там живе Спайді, пам'ятаєш?

Небо потемніло до моторошного сіро-зеленого кольору, коли вони пробралися до задньої частини будинку і впали на коліна, щоб зазирнути вниз через вікна підвалу на рівні землі.

Примружившись крізь запорошені шибки, вони побачили імпровізований фанерний стіл, шафу біля стіни з відчиненими дверцятами, різноколірний старий одяг, розкиданий на підлозі, порожні коробки з-під заморожених продуктів.

- Ніби нікого, - прошепотів Грег, стискаючи камеру в руці, наче вона могла спробувати втекти від нього, якщо він не триматиме її міцно. - Рушаймо.

- Ти... ти впевнений? - Шері заїкнулася. Вона хотіла бути хороброю. Але думка про те, що вона зникла на два дні - повністю зникла, швидше за все через камеру - ця страшна думка не давала їй спокою.

«Майкл і Пташка однозначно були боягузами», думала вона. «Але, можливо, вони були набагато розумнішими за нас.»

Вона хотіла, щоб це закінчилося. Просто закінчилося.

Через кілька секунд Грег і Шері штовхнули вхідні двері. Вони увійшли у темряву передпокою. Зупинилися і прислухалися.

А потім обоє підскочили на звук гучного, раптового падіння прямо позаду у них за спиною.

Двадцять восьма глава

Шері першою повернула собі голос.

- Це всього лише двері! - вигукнула вона. - Вітер...

Від пориву вітру грюкнули вхідні двері.

- Покінчім з цим, - прошепотів Грег, якого сильно трясло.

- Нам взагалі не варто було влізати в цей будинок, - прошепотіла Шері, коли вони навшпиньки, крок за кроком, скрипучою підлогою, пробиралися темним коридором до підвальних сходів.

- Трохи запізно до тебе це дійшло, - різко відповів Грег.

Відчинивши двері до підвальних сходів, він знову зупинився.

- Що це стукіт нагорі?

Риси обличчя Шері зіщулилися від страху, коли вона теж почула цей звук, повторюваний, майже ритмічний стукіт.

- Віконниці? - припустив Грег.

- Так, - швидко погодилася вона, зітхнувши з полегшенням. - Багато віконниць розхиталися, пам'ятаєш?

Здавалося, весь будинок застогнав.

Надворі загуркотів грім, тепер уже ближче.

Вони вийшли на сходовий майданчик, потім почекали, поки очі звикнуть до темряви.

- Може, ми просто залишимо камеру тут і втечемо? - запитала Шері. Це прозвучала