Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

великим. «Цей Артур Дент», надходить крик з найдальшої доступної галактики. Питання про нього навіть знайшли записаними на таємничому зонді для розвідки дальнього космосу, який як вважають, походить з чужої галактики, що знаходиться на такій відстані, що її навіть важко уявити «Хто він, людина чи миша? Невже все що його цікавить це чай і філософські питання життя? В нього немає духу? В нього немає пристрасті? Невже він навіть, кажучи прямо, ні з ким не злягався?»

Тим хто хоче дізнатись про це слід читати далі. Інші ж можуть пропустити всі розділи аж до останнього, який здається непоганий і ще в ньому є Марвін.

Розділ 26

Артур Дент дозволив собі у непотрібний момент подумати, а вони саме в цей час пливли вгору, про свого друга, який завжди вважав його приємним, але нудним, а зовсім недавно, дивним але нудним, і сподівався, що він зараз добре проводить час в пабі. Це був останній раз, на тривалий період, коли він думав про нього.

Артур і Фенчьорч повільно здіймалися вгору, кружляючи по спіралі один навколо одного, наче насінини явору, тільки в іншу сторону.

І поки вони летіли їх уми співали пісню, в екстазі від того, що те чим вони займаються загалом і вкрай повністю неможливе чи може від того, що у фізики є чим зайнятись окрім них.

Фізика труснула головою і, поглянувши в іншу сторону, зосередилась на тому, щоб машини і далі їхали по Юстон Роад до естакади Вествей, щоб світлофори світились, і головне, щоб коли на Бейкер Стріт хтось впустить чізбургер, він розпластався на землі у вигляді безформної маси.

Стрімко зменшуючись під ними, вогні Лондона задавались намистинками. Артур намагався не згадувати про поля Кріккіту зафарбовані у дивні кольори закинуті на далеких просторах галактики, в той же час Лондон затягував коливаючись і обертаючись.

— Спробуй пірнути, — гукнув він до Фенчьорч.

— Що?

Її голос здавався надто чистим, але далеким у безмежному повітряному просторі. Він був слабким і хриплим, з недовірою — все це разом чистота, слабкість, віддаленість, хрипота, водночас.

— Ми ж летимо... — сказала вона.

— Дрібниця, — крикнув Артур, — не думай про це. Спробуй пірнути.

— Пір...

Її рука піймала його, а за секунду її вага також і за секунду вона зникла, падаючи під ним, дико чіпляючись за ніщо.

Фізика кинула погляд на Артуру і зіщулилась від жаху, тому що його також не було, ошаліла і приголомшена від несподіваного падіння, кожна частинка його тіла кричала.

Вони мчали вниз, тому що це був Лондон і тут, справді, не слід робити подібні штуки.

Він не міг її спіймати, тому що це був Лондон, а не місто Піза, яке знаходиться за мільйон миль звідси, сімсот п’ятдесят шість миль, якщо бути точним, де Галілео дуже наочно продемонстрував, що два тіла падають донизу з однаковим прискоренням не зважаючи на їх вагу.

Вони падали.

Артур зрозумів, ошалілий і приголомшений, що коли він збирається зависати в небі і при цьому вірити всьому тому, що кажуть італійці про фізику, які не можуть навіть побудувати рівну вежу, то це значить, що вони у великій халепі, і чорт забирай, він падав швидше за Фенчьорч.

Він підхопив її зверху, незграбно намацав плечі і міцно за них притиснув до себе. Він спіймав її.

Чудово. Тепер вони падали разом. Це було дуже мило і романтично, але не дуже вирішувало проблему, яка полягала в тому, що вони падали, і земля, здається, не збиралася чекати, щоб дізнатися чи є в них ще якісь козирі в рукаві, натомість вона наближалася, щоб зустрітися з ними наче швидкісний потяг.

Він не міг втримати її вагу і не мав чим підтримати чи на що обпертись. Єдине про що він думав, так це про те, що вони очевидно помруть, і якщо йому хочеться, щоб щось інше окрім очевидного трапилось, йому слід зробити щось не таке очевидне. Тут він відчув себе на знайомій території.

Артур відштовхнув Фенчьорч від себе, і коли вона повернула до нього своє лице, задихаючись від приголомшливого жаху, зловив її мізениць своїм, підкинув догори і незграбно вилетів за нею.

— От лайно, — сказала Фенчьорч, ледве переводячи дихання, при цьому вона сиділа абсолютно ні на чому, а коли прийшла до тями, вони вже мчали крізь ніч.

Якраз трохи нижче рівня хмар Артур і Фенчьорч зупинилися і оглянули місцевість до якої їх занесло. Здавалося, що земля під ними не стійка і міцна, а якась розмита, ніби вони зараз пролітають повз неї.

Фенчьорч спробувала кілька раз не глибоко пірнути, вже більш сміливо і зрозуміла, що потрібно лише правильно направити себе відносно потоку вітру. Так в неї доволі добре виходить, навіть з піруетом наприкінці, який супроводжувався невеликим піке, що змушувало її сукню здійматися. І тут читачам, яким цікаво, що коїлось з Марвіном і Фордом Префектом в цей час, слід перейти до останнього розділу тому, що Артур не міг більше себе стримувати і допоміг їй скинути плаття.

Воно полетіло донизу, його підхопив вітер відносячи все далі, поки врешті решт воно зовсім зникло. З якихось дуже складних причин сукня провела революцію в житті сім’ї Хаунслоу, коли зранку вони виявили його на мотузці для сушки білизни.

У німих обіймах їх несло в невідомому напрямку. Аж ось вони опинились у легкому вологому серпанку. Ви, напевно, часто бачили, як він обволікає крило літака під час польоту, але ніколи цього не відчували, тому що сиділи в теплі і духоті забитого літака, спостерігаючи за світом через маленьке плексигласове вікно, в той час як чиясь дитина терпляче намагалась налити тепле молоко у вашу сорочку.

Артур і Фенчьорч відчували тонкий прохолодний туман, який огортав їх тіла. Дуже холодний, дуже тонкий. Вони відчули, навіть Фенчьорч, яка була захищена від атмосферних умов лише кількома фрагментами з колекції Маркс і Спенсер, що коли в них виходить не давати силі гравітації докучати їм, то й звичайний холод чи нестачу кисню зможуть заткнути за пояс.

Два фрагменти з колекції Маркс і Спенсер, які коли вони піднялась вище, в туманну масу хмари, Артур повільно, дуже, дуже повільно зняв, що між іншим, було єдиним способом зробити це під час польоту і не використовуючи рук, спричинили значний хаос зранку у напрямку від Іслворта до Річмонда.

Вони були у хмарі довгий час і коли нарешті змокрілі