Читати книгу - "Срібний трон"

щосили. Джил бачила, як миготять рученята Бяклі й великі жаб’ячі лапки простоквака відчайдушно зашпаровують щілину камінням. Потім вона збагнула, що від цього залежить їхнє життя, і сама навпомацки стала відшукувати й подавати великі камені. І до того, як хорти із гавкітом, скавучанням і скигленням з’юрмилися біля входу в печеру, його вже було надійно закладено. Тепер, звичайно, всередину не потрапляв жоден промінчик світла.

– Швидше вперед! – пролунав голос простоквака.

– Нам усім треба взятися за руки, – запропонувала Джил.

– Слушна думка! – погодився Бяклі.

Але знайти в темряві руки одне одного виявилося справою не такою вже й простою. Хорти ж тепер винюхували їх десь в іншому місці.

– Треба спробувати стати на повний зріст, – запропонував Бяклі.

Вони спробували, і їм це вдалося. Потім Трясогуз простяг руку Бяклі, а Бяклі – Джил (яка сильно жалкувала, що не опинилася посередині), і вони побрели в темряві, намацуючи ногами дорогу. Вони часто налітали одне на одного чи спотикалися об каміння. Потім Трясогуз натрапив на кам’яну стіну, і їм довелося повернути трохи праворуч. А далі вони так петляли, так багато було там різних кутів і закутків, що Джил зовсім заплуталася. Тут долинув голос Трясогуза:

– Та-а-ак, кепські наші справи. Але як не одне лихо насідає, обирають менше… Так от, чи не краще нам повернутися назад, якщо, звісно, зможемо, і стати ласощами для велетнів на їхньому святі, ніж блукати навпомацки в надрах цієї гори, де, можу закластися, є і дракони, і прірви, і рудні гази, і підземні води, і… ой, кидай мою руку! Рятуйтеся! А-а-а…

Далі все відбувалося просто блискавично. Пролунав дикий крик, почулося, як шурхоче, обсипаючись, земля, як перестукуються камінчики, і Джил відчула, що її кудись понесло. Так от, сковзає вона й котиться вниз, сковзає і сковзає, і не може зупинитися. І з кожною миттю скочується схилом дедалі швидше й швидше, а схил цей стає щораз крутішим і крутішим. І він не положистий і твердий, коли відчуваєш під ногами надійну опору, а якийсь сипуче-хиткий осип із камінчиків, грудок землі і всякого сміття, що навіть якщо і станеш на ноги, то дарма. Тому що, куди на цьому схилі не постав ногу, земля повзе і тягне все далі вниз. До того ж Джил швидше лежала, ніж стояла. І що далі вони неслися вниз, то більше землі і каменів вони захоплювали, то стрімкіше мчала ця лавина (і вони разом із нею) у гуркоті й шумі, серед бруду й пилу. А судячи з того, як гойкали і лаялися Бяклі і Трясогуз, Джил здогадалася, що багато каменів, які вона відштовхувала, потрапляли в її друзів, і тим діставалося не на жарт. Так от, несеться вона з шаленою швидкістю і не сумнівається, що розіб’ється вщент… Однак нічого такого не сталося. Хоча й не обійшлося без подряпин, гуль, синяків та роз’юшеного носа. А навколо неї навалило таку купу землі й камінців (навіть зверху трохи присипало), що вибратися самотужки вона не могла. А темрява така – хоч око виколи. І нема значення – розплючені твої очі чи заплющені. А до всього – ще й мертва тиша… Нічого страшнішого Джил і пригадати не могла. А раптом вона залишилася сама-одна? А що, коли інші… Поруч почулася якась метушня. Потім усі троє кволими голосами повідомили одне одному, що, здається, всі живі й усі руки-ноги цілі.

– Нам тепер ніколи не вибратися, – поскаржився голос Бяклі.

– А ви помітили, як тут тепло? – це підмітив голос Трясогуза. – Отже, ми дуже-дуже глибоко. – На це ніхто нічого не сказав. Тільки Трясогуз, помовчавши, додав: – Моє кресало загубилося…

І всі знову надовго замовкли. А потім Джил поскаржилася:

– Страх як хочеться пити!

І ніхто не міг сказати, що ж робити далі. Робити було відверто нічого. Ви, напевно, подумаєте, що вони відчували себе жахливо, та вони так потомилися, що не відчували анічогісінько. Лише через довгий час після того, зовсім раптово (так і хочеться сказати «як грім серед ясного неба» – але ж неба-то тут не було) пролунав якийсь незвичайний голос. І стало зрозуміло, що це зовсім не той єдиний на всьому білому світі голос, який вони хотіли б почути. На жаль! То був зовсім не голос Аслана. То був глухий, утробний, я б навіть сказав, замогильний голос, якщо такий взагалі буває у живої істоти.

– Що, жителі наземного-ого-ого світ-у-у-у, привело вас сюди-и-и? – пророкотав він.

Розділ 10

У Темному королівстві

– Ой, хто це? – хором вигукнули всі троє.

– Я-а-а, доглядач кордонів Підляндії, і зі мною сотня збройних землюків, – була відповідь. – Ану, негайно зізнавайтеся, хто ви такі та навіщо прибули до Темного королівства?

– Ми не прибули сюди, ми провалилися, зовсім випадково, – чесно зізнався Трясогуз.

– Багато хто провалюється, мало хто повертається, – прорік той самий мерзенний голос. – А тепер готуйтеся постати перед її величністю королевою Підляндіі.

– А що їй завгодно? – обережно поцікавився Бяклі.

– Про те не відаю. Та волю королеви не обговорюють – їй коряться, – продовжував погрозливий голос.

І поки він вимовляв ці слова, чи щось хлопнуло, чи клацнуло, – і в печері з’явилося холодне, сірувато-блакитне бліде світло. І тієї ж миті всі надії, що замогильний голос належить пустомелі-пустобреху, що залякував для остраху сотнею якихось збройних землюків, розтанули, мов дим. Джил протерла очі. Прямо перед нею стояла густа юрба, досить-таки різномаста і різнокаліберна. Були тут і малюсінькі тролі, карлики такі малі, ледве від землі відросли, і велетні, здоровані вище від усякого людського зросту. Ось тільки різноликим цей натовп назвати було, ну, ніяк не можна, тому що у всіх були однаково бліді, без кровинки, землисті обличчя. І всі вони стояли, завмерши, як статуї. І всі тримали в руках списи. У всьому ж іншому вони були зовсім різні. Одні були хвостаті, а інші, навпаки, хвостами похвастатися не могли; в одних були довжелезні бороди, а в інших, навпаки, обличчя були гладкі та круглі, як гарбузи. Тепер про носи: в одних вони були довгі та гострі, зате в інших – носи не носи, шланги не шланги, хоботи не хоботи, а так – незрозуміло що! А ще були й такі обличчя, що й носа не було, а замість носа – просто якась ґуля. Траплялися навіть із рогом на лобі. Але при цьому вони були чимось дуже і дуже схожі: всі на один штиб – якісь безрадісні й сумні-пресумні, сумніше не буває. І до того вони були понурі,