Читати книгу - "Небо над Віднем"

— Як же звали цю особу? — запитав поліцейський.

— Домініка Ліновська, — відповів полковник,— можливо, ви навіть чули це ім'я. Вона спадкоємиця багатої, проте невмирущої родички... Отож, як я сказав, коли Емма дісталася таємним ходом до кабінету Проймана, там ще тривало побачення, і пані Штайнер стала мимовільним свідком усього, що там відбувалось.

Ліновська якраз була роздягненою і мала на собі діамант Габсбургів... Мені розповідати далі?

Редль несподівано виглядав спантеличеним.

— Аякже, — в один голос промовили Самковський і його шеф.

— Забув сказати, окрім діаманту, Ліновська мала ще перстень на правій руці, — продовжив полковник, — він здавався трохи завеликий, а проте був зграбний і дуже гарний. Ніхто б не засумнівався у його призначенні, втім саме цей перстень і був зброєю агентки... У ньому встроєний крихітний пусковий механізм і каморка на один невеликий патрон. Фактично, перстень-револьвер. Вистрілити можна було раз, однак майже безшумно. І звісно ж, відстань до цілі мала б бути мінімальною, а краще стріляти і зовсім упритул. Власне так і вчинила Домініка Ліновська.

Коли Пройману захотілося близкості, вона сіла на стіл і розвела ноги.. Він підійшов, проте агентка наказала йому стати на коліна і... пестити її язиком...

Редль кілька разів кашлянув, оскільки голос у нього почав хрипнути.

— Як тільки голова наглядача опинилась між її стегнами, Ліновська вистрілила, — після короткої паузи мовив полковник, — саме в цю мить і зайшла Емма. Ситуація, як ви розумієте, виявилась більш ніж пікантною. Стріляти Ліновська більше не могла, була зовсім голою, а між ногами в неї валявся мертвий Проймай. Лишалося тільки домовлятись... На щастя, пані Штайнер повідомила, що нічого не потребує, тільки попрощатись з Ліновською і побажати їй всього найкращого. Та ж, про всяк випадок, пригрозила їй, щоб мовчала. Річ у тім, що Емма планувала чимшвидше покинути Лемберг і вже мала заброньоване місце на дирижаблі, а допити в поліції затримали б її надовго.

Проте яким же, мабуть, було її здивування, коли на тому дирижаблі вона знову зустрілася з Ліновською. Щоправда, Домініка вже була одягненою, то ж можна припустити, що Емма її не впізнала.

— Коли вирушив той дирижабль і звідки? — не зауваживши жарту, запитав Вістович.

— Позавчора зі Станіслава, — відповів Редль.

— Пошліть когось дати негайну телеграму до Відня, — наказав він Самковському, — дирижабль — не голка. Знайдуть.

Той кивнув і вийшов з вітальні.

— Що Ліновська зробить з діамантом? — запитав Вістович.

— На борту буде один дуже поважний пасажир: колишній консул Росії в Будапешті. Йому вона й передасть ту коштовність, — відповів полковник. А він учинить з тим каменем так, як накажуть йому з Петербургу. Точніше, з Варшави...

Чоловіки на хвилину замовкли. Вістович сів навпроти Редля і підсунув до себе його попільничку. Неквапними рухами, в яких відчувались одночасно втома і задоволення, поліцейський запалив цигарку.

— Що ж, я дотримаю слова, — сказав він, — можете йти, полковнику. Цю партію вже зіграно...

Розділ IX

— Послухайте, пане Заклетський, історія цікава, але, боюся, надто неймовірна, — кумедний на вигляд редактор віденської газети «Erstaunliche Nachrichten»[11] відкинувся на спинку стільця і насмішкувато подивився на фотографа маленькими поросячими оченятами.

— Але ж ви навіть не дослухали, — запротестував той.

— Мені не треба чути все, щоб зрозуміти, що це якась нісенітниця. В кращому випадку — фантастика...

Через кожні два-три слова чоловічок навпроти зверхньо підхіхікував, і за це Алексу хотілося вперіщити йому добрячого ляпаса, проте він стримувався. Вкрай була потрібна робота.

— Але фантастичні новини — це якраз ваш профіль! — сказав він натомість якомога привітніше.

— Безперечно, — погодився редактор, — але, дорогенький мій, щойно закінчилася війна. Віденці втомлені та злі. В країні чорт зна що робиться... Тому наше видання публікує виключно легкі цікаві історії, переважно з гумористичним сюжетом. А ви мені про вбивство... Та ще й тіло пасажири викинули з висоти! Кошмар якийсь.

— Гаразд, про це можемо не писати, — погодився Алекс, — просто я намагався подати історію правдиво.

— Щодо правдивості в мене також є сумніви, — не вгавав редактор, — я справді пригадую, що на початку війни, а це було понад чотири роки тому, віденська поліція отримала дивну телеграму з Лемберга. Мовляв, до столиці наближається невеликий дирижабль. Слід перевірити усіх пасажирів... Ми про це написали наступного дня. Але дирижабль так і не прибув, наскільки мені відомо.

— Прибув, — коротко відповів фотограф.

Редактор витріщився на Заклетського.

— Хе-хе... — вирвався в нього той самий смішок, але цього разу він означав глибоке здивування.

— І якщо ви дослухаєте до кінця, я розповім в деталях, як це відбулось, — додав Алекс.

— Ну що ж, хе-хе... тоді з моменту, як пан Міллер вилетів у вікно... — погодився редактор і вмостився зручніше на своєму стільці.

— Щойно Міллер, який вимагав, щоб дирижабль повернувся назад до Станіслава, зник у темряві за бортом, — продовжив Алекс, — всі пасажири повернулись на палубу і добрих півгодини мовчали. Не те щоб хтось жалів за ним, але настрій у кожного був пригніченим. Першим озвався граф фон Шуленбург:

«— Панове, — сказав він, — звісно, ця неприємна обставина з появою тайняка серед нас дещо зіпсувала мандрівку. Але ж усе закінчилось! Нехай закінчилось у ненайкращий спосіб, але ж цього шпига більше тут немає. Отже більше немає причин для смутку!.. Згадайте, що з кожною миттю ми все ближче і ближче до Відня».

— Звідки ви знаєте, пане графе, що серед нас більше немає шпигів? — перепитав хтось із пасажирів. — Адже Міллер також здавався порядною людиною?

— Облиште, — весело заперечив той, — якби тут був його колега, то навряд чи допомагав би нам відправити Міллера в такий чудовий політ на землю. Адже ми це робили гуртом!

Попри нагадування про злочин, який разом вчинили всі пасажири «Саубхи», настрій у більшості з них все ж покращився. Потроху відновились розмови, взявся до роботи піаніст, і