Читати книгу - "Я — легенда"

хобі, однією з небагатьох можливих для нього розваг. У ті дні, коли він не мав нагальної роботи в будинку чи настрою залишати околиці, він радо рушав на пошуки. Обшукував усі мислимі місця, де міг сховатися дорослий огрядний чоловік, — попід автівками, за чагарниками, під будинками, у димарях, шафах, під ліжками, у холодильниках.

У той чи інший момент Бен Кортман міг ховатися в будь-якому з цих місць. Він щоразу змінював своє укриття. Невілл був певен: Кортман добре розуміє, що на нього влаштовано лови. Понад те, Невілл підозрював, що той смакує небезпеку. Якби не очевидна анахронічність цих слів, то Невілл навіть сказав би, що Бен Кортман отримує насолоду від життя. Інколи йому здавалося, що нині Кортман щасливіший, ніж будь-коли.

Невілл поволі брів бульваром Комптон до наступного будинку, який збирався обнишпорити. Ранок видався пересічним. Кортмана він так і не знайшов, хоч і відчував, що той ховається десь поблизу. Інакше не може бути — уночі він завжди виринає перед будинком першим. Решта майже завжди були чужинцями. Скороминущість натовпу грала йому на руку, бо вони неминуче залишалися неподалік, тож Невілл знаходив і нищив їх. Але не Кортмана.

Походжаючи, Невілл укотре міркував, як би він чинив, якби все ж таки знайшов Кортмана. Звісно, план його завжди був незмінним: негайне знешкодження. Але то він собі лише надумав. Він знав, що так просто все не вийде. Звісно ж, він не мав почуттів до Кортмана, нічого такого. І мова навіть не про те, що Кортман уособлював частину минулого. Бо ж минуле мертве, він це знав і з цим змирився.

Ні, річ не в тому. Відповідь, як вирішив Невілл, криється в його небажанні позбавляти себе останньої забави. Більшість із них — безмозкі роботоподібні істоти. А Бен принаймні має бодай крихту уяви. З якоїсь причини його мозок не занепав, як у решти. Цілком може бути, припускав Невілл, що Бен Кортман народжений для такого життя. Нежиття, якщо висловлюватися точно, спало йому на думку, від чого крива посмішка заграла на вустах.

Його більше не турбувало, що Кортман наміряється його вбити. Це була дріб’язкова загроза.

Невілл усівся на наступному ґанку, повільно зітхнувши. Потім, в’яло понишпоривши в кишенях, витяг люльку. Пальцем ліниво набив тютюнових крихт. За якусь мить клубовиння диму вже поволі ширяло навколо його голови в теплому застиглому повітрі.

На розлоге поле по інший бік бульвару дивилися очі поважнішого, спокійнішого, ніж колись, Невілла. Помірне життя відлюдника давалося взнаки — тепер він важив двісті тридцять фунтів[45]. Обличчя вкривав здоровий рум’янець, а під бавовняною сорочкою напиналося широке й м’язисте тіло. Лише зрідка він укорочував свою густу біляву бороду, зберігаючи її завдовжки два-три дюйми. Його довге скуйовджене волосся потроху рідшало. З засмаглого обличчя дивилися двійко блакитних очей, від яких віяло спокоєм та незворушністю.

Спершись на цегляну сходинку, він неквапом пускав клуби диму. Він знав, що десь у тому полі й досі вирито яму, де він вирішив поховати Вірджинію, хоч вона виявилася дещо іншої думки. Та усвідомлення цього не збурило в ньому ані іскри смутку. Замість того щоб і далі страждати, він навчився долати в собі потяг до самокопання. Час втратив свою багатовимірну владу. Для Роберта Невілла існувало лише теперішнє; теперішнє, що полягає в щоденній боротьбі за виживання, позбавлене як радісного піднесення, так і бездонного відчаю. «Та я практично овоч», — часто думав він. Такий стан справ його цілком задовольняв.

Роберт Невілл сидів і декілька хвилин вдивлявся в білу цятку посеред поля, доки не зрозумів, що та рухається.

Він кліпнув очима, шкіра на його обличчі напнулася. Слабкий звук вирвався з горла — звук нерішучого питання. Потім, підвівшись, він підняв ліву руку, щоб прикрити очі від світла.

Його зуби судомно вп’ялись у мундштук.

Жінка.

Він навіть не намагався підхопити люльку, коли та випала з відвислої щелепи. Довгу мить він стояв на ґанку, затамувавши подих, і споглядав.

Він заплющив очі, розплющив їх. Вона й досі була там. Роберт Невілл відчував, як його серцебиття пришвидшується, поки дивився на жінку.

Вона його не бачила. Ішла широким полем, похиливши голову. Він бачив, як легкий вітерець куйовдить її руде волосся, як вільно гойдаються її руки. Він глитнув. Видовище настільки вражало, що після трьох років на самоті його мозок відмовлявся в це вірити. Він без упину кліпав очима й далі вдивлявся, нерухомо заклякнувши в затінку будинку.

Жінка. Жива. У світлі дня.

Він стояв, відкривши рот і дивлячись на жінку. Вона була молода, тепер він міг краще її роздивитися; певно, років двадцять. На ній була зім’ята брудна біла сукня. Вона була дуже засмагла, волосся руде. У мертвій денній тиші Невіллові здалося, що він чує звуки її кроків у високій траві.

«Я збожеволів», — зненацька зринули слова. Така можливість шокувала його менше, ніж сама думка про те, що жінка справжня. Він навіть поволі готував себе до чогось подібного. Це видавалося цілком імовірним. Людина, яка помирає від спраги, марить озерами. Чом би чоловікові, який потребує товариства, не марити жінкою, що походжає під сонечком?

Умить він обірвав себе. Ні, це не видіння. Бо — якщо тільки його марево не має ще й звукового супроводу — він тепер чув, як вона ступає по траві. Він знав, що все це насправді. Порухи її волосся, її рук. Вона й далі дивилася додолу. Хто вона така? Куди прямує? А звідки?

Він не міг розпізнати почуттів, що закипали в ньому. Усе відбувалося занадто швидко, якийсь інстинкт усередині нього проривався крізь усі бар’єри, зведені часом.

Його ліва рука здійнялася.

«Агов! — гукнув він. Він зіскочив на пішохідну доріжку. — Агов, привіт!»

На мить зависла раптова, цілковита тиша. Її голова смикнулась, і вони подивились одне на одного. «Жива, — подумав він. — Жива!»

Він хотів був гукнути ще раз, але йому відняло мову. Язик здерев’янів, мозок відмовлявся працювати. «Жива, — слово й далі крутилось у нього в голові. — Жива, жива, жива».

Раптовим рвучким рухом дівчина розвернулась і побігла полем геть.

Якусь мить Невілл стояв, смикаючись, не певний, що робити. Коли здавалося, що його серце от-от вистрибне з грудей, він чимдуж кинувся вулицею. Його чоботи затупотіли тротуаром, коли він нісся вперед.

«Почекай!» — почув він власний крик.

Та жінка чекати не стала. Він бачив, як вона дала волю своїм засмаглим ногам, женучи нерівною поверхнею поля. Умить до нього дійшло, що слова тут не зарадять. Він думав про те, наскільки вражений її появою.