Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Між тим дорога вужчала, присуваючись до Рано Рараку із заходу. Я бачив усе більше та більше моаі. Десятки постатей стриміли прямо, часом засипані землею аж по шию, інші стояли, нахилені під різними кутами, деякі лежали догоричерева, закутані травою та польовими квітами, встромивши довгі носи та гострі підборіддя прямісінько в небо. В одному місці під вулканом було зібрано статуй більше, аніж на всьому узбережжі від аху Вінапу до Акаханґи.

Незабаром шлях обірвався, впершись у просторе бунгало, де ховалися скромний базар з рапануйськими сувенірами та контрольна-пропускна будка, в якій постійно чатував парковий рейнджер. Від пропускного пункту до вулкана тяглася ледь помітна у траві стежина.

Незчисленна кількість «сліпих» скульптур стояли вкопані коло підніжжя гори, готові рушити до своїх аху. Кілька титанів не дібралися навіть до підніжжя вулкана, розпластавшись навзнак у каменоломнях, все ще прикуті до скелі масивним кам’яним кілем. Деякі взагалі тільки «вилазили» зі скель: з кар’єрів у схилі кратера стирчали тільки їхні носи, губи та підборіддя. В ті часи, коли на Рапа Нуї трудилася експедиція Тура Хейєрдала, в каменоломнях усюди валялись покинуті кам’яні сокири. Очевидно, трапилося щось справді страшне й непоправне, що примусило древніх творців так раптово облишити свою роботу.

Кратер Рано Рараку має незвичайну форму. Південна частина вулкана (що завдяки провалу посередині нагадує розплюснуту «М») практично прямовисно здіймається в небо. Через це вона неприступна, наче лінія Маннергейма. Безліч заглибин, що залишились після висікання моаі, посилюють крутовину схилу, надійно ховаючи серцевину кратера. Зрозуміло, я не міг це лишити просто так, адже знав, що всередині жерла має бути прісноводне озеро і… словом, хтозна, що там ще може бути. Крім того, я ще ніколи не лазив у вулканічне жерло, хай навіть згасле, а тому вирішив будь що пробратися всередину кам’яної цитаделі.

Дослідивши кожен сантиметр південного та південно-західного канта Рано Рараку, я переконався, що з цього боку потрапити всередину кратера без альпіністського спорядження абсолютно неможливо. Між нішами не було жодного придатного лазу чи розщелини, по якій я міг би вишкрябатися нагору. Я залазив максимум на двадцять метрів, після чого впирався носом у прямовисну скелю і мусив відступати. Кілька кілограмів тротилу, безперечно, могли б зарадити ситуації, однак, по-перше, у мене не було з собою тротилу, а по-друге, навряд чи чилійський уряд належно оцінив би моє хвацьке бажання проробити у стіні Рано Рараку зручний вхід для туристів.

Тукурі

Тукурі — це дуже незвичайний моаі, який повністю відрізняється від усіх інших статуй на острові. Він сягає лиш двох з лишком метрів у висоту і зображає коротуна, який сидить на колінах, підібгавши ноги під себе. А ще у нього є борода.

Тукурі — єдиний моаі, висічений не зі схилів Рано Рараку, а з червоного вулканічного шлаку, взятого з Пуна Пау, каменоломні коло Ханга Роа. Спеціалісти стверджують, що Тукурі був створений спеціально для культу тангата-ману (людиноптахів), який прийшов на зміну культу моаі після перемоги «коротковухих» над «довговухими». Тому цей карлик вважається останнім моаі, зведеним на острові Пасхи. Він встановлений під кручею з південної сторони Рано Рараку.

Відтак, потягнувши за собою Яна, я рушив на північ. Стежка небавом загубилася, затушована густою травою, останній велетень зник за вигином кремезного кратера. Зразу за вулканом простягалися широченні безлісі прерії, плавно здіймаючись до центру острова. З кожним кроком трава густішала, тоненькими щупальцями обволікаючи ноги; під самою кручею здійнявся цупкий колючий чагарник.

Височенна стіна Рано Рараку помалу нижчала, зливаючись із прерією, та попри все це лишаючись такою ж неприступною. Я вже збирався повертати назад, коли зненацька налапав поглядом неширокий проміжок у стіні, обліплений рудою глиною. Його можна було помітити, лише опинившись навпроти. Я чомусь відразу про себе відзначив, що прохід має достатню ширину, аби протягти крізь нього статую середньої величини.

Ми з товаришем спинилися, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Річ у тім, що перед лазом усередину жерла стирчала металева табличка, де повідомлялося, що входити до кратера без супроводу паркового рейнджера суворо заборонено. Якби цього застереження не було, я ще, може, туди й не поліз би, а так…

Внизу таблички тулився ще один напис іспанською, виконаний трохи меншим шрифтом: «Незаконне проникання на територію національного парку та пошкодження статуй карається відповідно до чилійських законів, включно із багаторічним ув’язненням».

— Ну… — неквапом почав Ян, дивлячись кудись набік.

— Що «ну»? — перепитав я, теж поглипуючи вбік. В інший бік.

— Ліземо?…

Мружачись, я озирнув околиці: видивлявся паркових рейнджерів. Нікого навкруги. Ми стояли перед входом самі.

— Ліземо, звісно. Є інші варіанти? — спокійно промовляю і без вагань деруся вгору затертою стежкою, встеленої шаром іржавої глини.

— А якщо хтось помітить? — бурчав за спиною Ян, не відстаючи від мене.

— Скажемо, що ми американці, — відрубав я, — і не тямимо ні слова іспанською.

— А якщо не повірять? Або їм просто буде по-барабану?

— Значить, будемо тікати…

Протюпавши якихось двадцять метрів, ми опинилися всередині кратера Рано Рараку. Жерло за розмірами та геометрією напрочуд сильно нагадало мені римський Колізей.

Перед нашими носами розкинулося чистеньке й тихе озеро, правий берег якого густо заріс очеретом (тою самою тоторою, яку ми бачили на Тітікаці). За зеленими очеретяними хащами полого здіймався увись вкритий невисокою травою південний край кратера. Де-не-де клубочились кущі. Через різну висоту стін та крутизну урвищ, зсередини сімсотметрове жерло Рано Рараку скидалося на покладену боком кавову чашку.

Щойно я вступив до цього природного амфітеатру, мені в око впали дві речі. Перше — це пожовтілий від часу кінський череп, що лежав на високому камені точно посередині між виходом з розщелини в стіні вулкана та берегом озера, і друге — незліченна армія моаі, вкопаних у землю на південному схилі кратера. Тут були статуї всіх форм та розмірів, а також на будь-яких стадіях створення: від невиразних облич, що наче примари з фільму жахів лиш проступають між скелями, до цілком завершених (якщо не зважати на відсутність очей) скульптур.

Затим ми обійшли озеро справа і ледве видряпалися на найвищу точку кратера. Перед нами, наче в гнізді з трави і каменів, лежала дюжина незавершених статуй. На півдні зяяла прямовисна стометрова прірва, а далеко внизу біля моря видніла вервечка вухатих велетнів на аху Тонгарікі.

Аху Тонгарікі

Аху Тонгарікі — найбільший аху на острові Пасхи, розташований на березі навпроти кратера Рано Рараку. Як і всі інші моаі, статуї на аху Тонгарікі були повалені під час міжусобних воєн на Рапа Нуї. У 1960