Читати книгу - "Камінь посеред саду"

Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.

— І бага…

— Ти щось сказав, Андрійку?

— Нічого.

«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» — ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.

— Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, — пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.

Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.

Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.

— У тебе, звичайно, масла немає? — порушує її Люсин голос.

— Ти щось сказала? — перепитую, хоч добре почув, про що вона запитувала.

— Я питала про масло, — Люся вже стоїть у дверях кімнати.

— Масла немає.

— Шкода. Я б зробила чарівні бутерброди, каже Люся і зникає. Я спиняю себе, щоб не піти за нею, накриваю столик, знову гримкотять чашки, але ніякої ілюзії вже немає.

«Чи все отак банально насправді?» — думаю я.

— Маестро, де будемо ПИТИ чай? — питає Люся.

— У кімнаті. Я зараз…

Через кілька хвилин ми п'ємо чай з булочками, на яких лежать тоненькі скибочки сиру.

— Не вмієш ти пригощати дам, — сміється Люся.

— Я ж не чекав на тебе.

— А міг би чекати…

Звичайно, моя зверхність за цей час нашого спілкування була смішною, але чи тепер судити про це?..

— Люся… — починаю я, хочу щось спитати, але кажу зовсім не те, що хотів: — У тебе ніжне ім'я.

— Я теж ніжна, — незмигно дивиться на мене Люся. — Тільки ти не знав про це, правда ж?

Її тон трохи шокує мене, а величезні очі, що, здається, все розширюються і розширюються, гіпнотизують, і щоб позбутися цього враження, я опускаю свої.

— Боже мій, як же мило ти червонієш…

— Я не червонію.

— Ні, ти червонієш. Яка ти мила дитина.

— Не чер…

— Мовчи. Хай це буде правдою.

Вона затуляє мені рота рукою. Пальці лоскочуть губи. Я цілую ці пальці. Потім долоню. Я чую гаряче дихання, хвилюючий запах волосся і тіла. Припадаю до рук і, вже не в силі стриматися, притягую плечі. Падають на підлогу чашки. І сама підлога кудись пливе.

— Світло… Давай вимкнемо світло, Андрійку.

Я встаю, тягнуся до вимикача. Темнота осліплює мене. Я падаю кудись, поки не торкаюся гарячих Люсьчиних рук. Вони пригортають мене до себе. Потім я відчуваю її пружні маленькі груденята. Знаходжу її губи.

Цілую И довго і пристрасно. Її руки опуска¬ються вздовж мого тіла вниз.

Я відчуваю, як ті руки торкаються моїх стегон, моїх ніг, як вони доторками, що стають наполегливішими, вимогливішими, притягують мої ноги до її ніг. Тонкі жіночі пальці сповзали кудись усередину, на невидиму стежку, якою ступала вже вся жінка.

«Не так, Магдочко, чому ти робиш не так?» — звідкись із моєї середини народжується думка чи думка-голос.

Магда? Поруч зі мною Магда?

Я торкаюся грудей, маленьких, пружних, розпашілих. Два яблучка, здається, тягнуться назустріч моїм пальцям, починають вростати в мої долоні.

Магда любила, коли я міцно стискав її груди. Коли мої руки видовжували їх і перетворювали на дві кладки між нами, як вона казала. Дві міцні кладки.

Чому в такий момент я згадую Магду, котру, вочевидь, не кохав, а мав за свою єдину справді коштовну річ? Річ, яка мені належала.

Рука Люсі тим часом знайшла те, що шукала.

«Обома, візьми обома руками», — подумки прошу я, але друга Люсина рука легенько торкається до моїх губ, проводить по них.

«Так починаєшся ти, — казала колись Магда, — ти, справжній».

Вона помилялася. Тепер вона знає, що помилялася.

Я цілую Люсині пальчики. І відчуваю, як кудись витікає вся моя щойно народжена ніжність, яку можна було б назвати пристрастю.

…Уночі я прокинувся від схлипування. Воно було тихе, ледь чутне, але я прокинувся. Без сумніву, Люся плакала.

— Що ти? — торкнув її за плече. — Що з тобою? Вона не відповіла. Затамувалася, здавалося, навіть дихати перестала. Може, мені здалося? І тут, мабуть, безсила стриматися, вона схлипнула знову.

— Що трапилося?

— Нічого, — озвалася вона глухо. — Спи. Я більше не буду.

— Але чому ти плакала?

Вона не відповіла, тільки зіщулилася ще більше.

— Повернися до мене, — попросив я.

— Навіщо? — якось конвульсивно сіпнулася вона. — Ти хочеш мене заспокоїти, еге ж?

— Якщо ти не бажаєш цього… Але чим я тебе образив?

— Тобі так цікаво?

— Якщо ти плачеш…

— Якщо я плачу…

Вона вже лягла на спину, потім трохи підсунулася вище, майже сіла.

— Якщо я плачу, то мене треба заспокоїти, правда ж?

— Ну яка тебе муха вкусила серед ночі? — примирливо пробурмотів я. — Може, я…

— Що — може, ти?

— Може, я був грубий учора?..

— Може, ти був грубий? — вона засміялася і таки сіла на постелі. — Ні, ти не був грубий, ти був… Господи, йому цікаво, який він був… Ти був, як усі, ось який ти був…

Останні слова вона випалила з неприхованою відразою.

— Люсю…

— Ти — як усі… Боже мій, ти ж такий, як усі! А я дурна… Вже цілий рік, дурепа…

Вона переступила через мене, зіскочила на підлогу. Тіло її в темряві здавалося схожим на примарну тінь.

— Відвернися, будь ласка, я одягнуся, — попрохала вона.

— Навіщо?

— Я піду додому.

— Серед ночі?

— Мені не звикати.

— Нікуди я тебе не пущу.

Я скочив з ліжка, намацав сорочку, плавки. Вона теж вдягалася у темряві. Я клацнув вимикачем.

— Андрію!

Голос, що вимовив моє ім'я, був навіть не розпачливим, а якимось нестямним. Я озирнувся. Люся вже була в комбінації, але руки, руки, що затулили обціловані мною вчора маленькі білі груди, були геть поцятковані слідами… Слідами уколів, зрозумів я наступної миті.

— Ти…

— Не сподівався? — всміхнулася вона саркастично. — Авжеж, я колюся. Правда, це недавно, і поки що вмію контролювати себе.

— Н-навіщо? — затинаючись, вимовив я.

— Не підходь, — прошептала вона, хоч я не зрушив з місця. — Ти питаєш навіщо, Андрійку? Тобі так цікаво? Чи тобі прикро, що переспав з наркоманкою?

— Ну, навіщо ти так…

— А як накажеш? Як накажеш,