Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

у містерії Шевченка, яка перегукується із «Страшною помстою» Гоголя, де два злочинні брати відрізняються між собою лише розмірами злочинності. Імперська психополітика нерозрізнення відчитується як найбільша духовна загроза для України. Тому аналіз психоісторії української літератури дає відчуття значущості психологічно-світоглядної акцентації українсько-російського розрізнення, яке послідовно здійснює Т. Шевченко. Адже садомазохіст — це перероджений в історії мазохіст.

Розкопки Великого льоху в Суботові, де була резиденція Богдана Хмельницького, завершуються тим, що сама українська смерть обігрує москалів: «Костяки в льоху лежали / І мов усміхались, / Що сонечко побачили. / От добро Богдана! / Черепок, гниле корито / Й костяки в кайданах!»[270]. Однак Шевченко зосереджує увагу на тому, що Москва розкопала «малий льох в Суботові», але не знайшла «Великого льоху». Символізація Великого льоху відсилає до образу широкої і глибокої домовини України, що стоїть у селі Суботові, тобто це домовина-церква Б. Хмельницького. Шевченко вкотре картає «поганого батька» Богдана за те, що все віддав «приятелям», а ті, присвоївши чуже, кажуть, «що все-то те / Таки й було наше…»[271]. Проводячи символізацію на матриці християнської семантики, він звертає увагу на імперську духовну крадіжку, яка позбавляє Україну батьківського державницького коду, осміює її в очах чужих людей. Пророцтво тут звернене також до інших народів: «Не смійтеся, чужі люде! / Церков-домовина / Розвалиться… і з-під неї / Встане Україна. / І розвіє тьму неволі, / Світ правди засвітить, / І помоляться на волі / невольничі діти!..». Тобто в містерії наголошується, що, викрадаючи релігійне ядро в України, імітуючи християнський монотеїзм, Російська імперія заковує українську душу в «церкву-домовину». З погляду психоаналізу, імітація — це «наслідування об’єкта обожнювання або ненависті, копіювання його мовлення, голосу, манери поведінки»[272]. В онтогенезі імітація пов’язана з ранньою стадією інфантильного розвитку, коли дитина імітує жести і слова своїх батьків та інших дорослих, що сприяє свідомому розвитку. Об’єктом класичного психоаналізу є не свідома, а неусвідомлена імітація[273]. На основі імітації перетлумачується сутність християнської релігії заради збереження імперії, у той час як християнство несумісне з імперським маскулінним світом. Закономірно, що національні романтики відкривали у монотеїстичному християнстві державницьку надію для поневолених народів.

У російській та українській психоісторіях важливий фактор несвідомого впливу імітації. В онтогенезі взаємодія батьківської і синівської агресії «може привести до такої трансформації відносин між ними, за якої можлива фрустрація дитини і породження у неї різних страхів»[274]. Символічною «дитиною-байстрюком» у містерії Шевченка є російсько-імперське Его супроти «батьківського» українського. Імперський суб’єкт намагається перевернути цю структуру, неправомірно зробити «байстрюка» — «батьком», «старшого» брата — «молодшим» тощо. Головним страхом імперського «байстрюка» є страх перед знанням, що принесе волю і правду про істинний психогенезис. Тому руйнування церкви Богдана Хмельницького у Суботові пророчо відображає духовне відродження України через символічну деконструкцію імітованого імперського християнства. Звільнення християнства з імперського полону означатиме усвідомлення батьківського коду, пов’язаного з нарощуванням знання й розбудовою національної державності.

Імперський суб’єкт формується на основі імітації, наслідування чужих психотипів. У цьому головна специфіка імперської множинної особистості, що складає враження універсальності, оскільки вона вбирає в себе множинність різних синів-народів. На всіх рівнях російсько-імперської культури можна побачити різноманітні імітаційні механізми в психоісторичному розвитку. Наприклад, у XX ст. головною соціальною імітацією була імітація марксизму в російському більшовизмі, що «успішно» поєдналася з релігійною імітацією християнства.

Кастраційний національно-визвольний механізм «високого» українського романтизму

У творчості Шевченка розгортається химерна символізація кастрації як символічне оскоплення українським сином (аналогічний Кроносу-сину) російського імперського батька (аналогічний Урану-батьку). Однак російсько-імперське батьківство є імітаційним, не справжнім, тобто воно не відповідає істинному філогенезису. На основі фальшивого батьківства в українській літературі Шевченком формується образний кастраційний визвольний механізм, що бере на себе відповідальність за нову форму світу, в якій відродиться Україна внаслідок розгортання синівської кастраційної фантазії, пов’язаної з порятунком символічної матері. Унікальність цього кастраційного механізму (оскоплення фальшивого батьківства) полягає в тому, що він не поєднується з оскопленням батьківства у новому національному світі, де батьком Шевченко проголошує Котляревського[275], Гоголя називає другом і братом[276], тобто така солідарна настанова закладає основи міцної родинної міфологізації в психоісторії української літератури. Ця родинна міфологізація відповідає державницькому ідеалу в давньоукраїнській культурі. Аналізуючи давньоукраїнські обряди, звичаї і їх символізацію у колядках, щедрівках, К. Сосенко виявляє, що головним у них є «мотив рідні, що поширюється на найдальші родинні кола, а відтак на усе рідне плем’я»[277]. Згущення цієї мотивації породжує феномен українського свята Збору «як маніфестаційний вираз любові родинної» із «загальним почуттям потреби — об’єднання на підставі тої ж любові для самоохорони родинної і племінної та охорони старовіцьких традицій: релігійних, етичних, суспільних і господарських»[278]. Святий Збір врешті моделюється як політичний ідеал[279]. Закономірно, що Шевченко після актуалізованої Котляревським потреби «розмножити» аристократичне українське панство починає збирати це панство за аналогією до архетипного родинного Збору.

Оскільки імперіалізм посягає на національну мужність, позбавляючи свідомості національний жіночий світ, то Шевченко символічно моделює опозицію «москаль — покритка», виявляючи сплюндроване в імперській структурі українське материнство. Наскрізним мотивом його творчості, що супроводжує кастраційно-визвольні фантазії, є мотив кари за несвідоме кохання: карається українська дівчина — жертва несвідомого бажання. Тому поема «Катерина» починається застереженням: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Москаль як спокусник, коханець, безвідповідальний за любовні стосунки імперський Дон Жуан явно відсуває українського мужчину своєю брутальною (тотально хтивою) сексуальністю. Кастраційні мотиви роблять український чоловічий еротичний дискурс прихованим, нерозвинутим, що особливо відчутно на зламі віків, коли українська література, не виробивши власний еротичний дискурс, потрапить в поле західної сексуальної революції.

Характер письма, що появляється внаслідок кастраційного комплексу, підкоряється також філософській логіці самооскоплення на основі усвідомленої синівської провини. Така кастраційна психосемантика проявляється у творчості Шевченка через самопониження: «Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні. // Чи хто згадає, чи забуде // Мене в снігу на чужині..»[280]. Репарація України супроводжується самозапереченням, яке то щезає, то знову появляється. Індивідуальна творчість заради слави не має сенсу, якщо вона не пов’язана з трансцендентними силами, з підкоренням синівської душі батьківській Вищій волі. У зв’язку з цим мовиться про творця як жертву, творчість як жертвопринесення. Однак кастраційна романтична психологіка Шевченка химерно обігрує український індивідуалізм: з одного боку підкреслюється обраність, відокремлення поета, самотня медитація кобзаря, який розмовляє з Богом, з іншого — всякий нарцисизм тотально анулюється. Тому в українському романтизмі актуалізується жертовний духовний індивідуалізм, оскоплюється нарцистичний, егоцентричний.

У зв’язку з християнізацією репараційного дискурсу України поет-пророк у творчості Шевченка стає