Читати книгу - "Поза межами болю"

Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.

Шукав своїх очей — своєї скрипки.

Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.

Чи це чудо — чи смерть?

Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.

Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.

І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.

І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.

Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.

І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.

І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.

Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:

У безкраїм темнім царстві

Зачарованої тиші

Дух таємний гомін чує:

Море вічності пливе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В сяйві сонця в синій далі

Срібний голос лине-лине:

Райська пісенька дитини —

Навесні предавніх літ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дзвони дзвонять... гомін ходить...

В горах, долах гомін родить...

Як сон-мрія тихо-тихо

Стелиться на сонця шлях.

Великодні дзвони дзвонять...

О, зійди, блакитне небо,

На зелену землю нашу,

Квітами умаєну.

Небо землю обнімає.

Золоті свої проміння

На людей, на всі створіння

І в блакить безкраю шле.

Моляться, як діти, люди

З усміхом любові й щастя,

Мов вінком весняних квітів,

Кругом церкви всі стають.

Світло з пітьми виринає

І в далекий світ безкраїй

Велична, могутня пісня

Враз дзвенить: "Христос воскрес!"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чайка над очеретами

Сумно, жалко квилить-плаче:

Мати сина виряджає

У чужий, далекий світ.

І рідня його цілує:

"Сину, брате, будь здоров!"

Верби, явір, срібна річка

Нишком шепчуть: "Будь здоров!"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Молода душа весняним

Жайворонком вгору лине

І в блакиті поринає,

І цілує небеса.

І сіда на ясне сонце,

І на ньому спочиває,

Бистрі думи посилає

В безконечності простір.

На безмежнім океані

Бачить вічності крайнебо.

Що понуро там чорніє?