Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Герцог на те байдуже зауважив:

— Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.

— Це не він, — сказав папа. — Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.

— Належати до моєї палацової варти — це не таке вже незначне становище, — заперечив тосканський герцог.

Папа з досадою пирхнув.

— Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?

— Певен, — відповів герцог. — Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.

— То це він! — вигукнув папа. — А який він із себе?

Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову — підборіддя знов розгладилось, — і відповів:

— Із себе він цілком звичайний.

— Високий? — допитувався папа.

Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.

— А ще який? — спитав він. — Має божественну усмішку? Вродливий?

Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.

— Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом — англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking[7].

— Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? — Handsome чи good-looking? — спитав папа.

— Цього я не можу визначити, — відповів герцог. — Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.

— Отже, парадний хлопцюга, — сказав папа. — З вами, пане, говорити — як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?

— Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав — химерне ім’я.

— Ви з ним розмовляли?

— Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.

— І він вас не здивував своєю красномовністю?

— Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу — адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.

— Кажете, він каліка? — з жалем перепитав папа. — А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?

Герцог випнув груди.

— З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?

— Прикро, — погодився папа.

— Отак і з моїм П’єтро да Куканом, — сказав герцог. — Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.

— Тоді це він, напевне він, — зрадів папа. — Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.

— Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, — чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.

Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський — з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік — парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний — з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.

Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.

— Я до послуг вашої святості, — сказав він.

Невідповідність між цими словами і його незворушним обличчям розгнівала папу, і той визвірився: