Читати книгу - "Мереживо людських доль"

«Доброго дня, моя дорога, найкраща дівчино у світі! Ось і минув перший тиждень мого солдатського життя. Я дуже сумую за тобою, не знаю, як я витримаю два роки. Але якщо ти мені будеш часто писати, то вони пролетять скоріше. А знаєш, за хорошу службу у відпустку пускають…через рік. Ти чекатимеш, правда? Я тебе дуже сильно кохаю. Ночами ти мені снишся, часом навіть чую твій голос. Ти не сумуй. Я ще при нагоді напишу. А зараз мені треба йти. Чекаю листа від тебе. Сумую. Міцно тебе обіймаю. Твій Микола!»

«Мій Микола, — прошепотіла, з ноткою сарказму, Марта, — був моїм, тай загув…»Вона вийняла другого листа

«Дорога моя Мартусю! Ти пробач, що давненько не писав. Був на навчаннях, вже не погано стріляю. А ще, я бачив справжню ракету. Ти знаєш, а у мене вже є друзі, навіть із Казахстану і Білорусії. Непогані хлопці, веселі та дружні. Та що я все про себе. Як ти? Чи сумуєш за мною? Я дуже сумую, дуже. Я навіть не знаю, чи зміг би жити без тебе. Я навіть не хочу про таке думати. Ти тільки чекай мене, тільки дочекайся… Цілую. Твій Микола».

Марта стиснула в руці листа і витерла сльози: «Тільки дочекайся. А я… я й чекала. Ще й як чекала…»

Вона перечитувала лист за листом і у кожному були слова кохання. В кожному була надія на спільне майбутнє. Непомітно і остання купка листів розтала в руках Марти, і вилилася сльозами. Очі пекли. За якусь годину Марта пережила два роки розлуки з коханим, пережила надію, віру…і зраду… ще раз. В руках залишився останній лист, той самий. «Не буду його читати. Навіщо? Щоб ще раз себе поранити? Хоча, що вже може бути болючіше за незагоєну рану двадцятирічної давності?»

«Привіт, Марто! Те, що прочитаєш зараз, буде для тебе неприємним, але ти повинна знати. Так сталося, що тут у мене є дівчина. Вона вагітна… сама розумієш. Я її не кохаю, але й не залишу. Ми скоро одружимось. Я залишаюся в цьому місті. Раз долі так завгодно, нам краще ніколи більше не зустрічатися. Прощай!»

Сльози хлинули із очей жінки. «Вагітна! Господи-и-и! Чому то була не я, а вона? — той страшний день, коли отримала цього листа вернувся перед очі. — Це ж мені було суджено подарувати йому первістка. Це була моя мрія, моя!»

Марта зайшлася слізьми. Плакала довго, голосно. Плакала від спогадів, давньої зради, і сьогоднішньої самотності. Ще до вчорашнього дня робота була тим єдиним, хто заповнював весь її час, хто заповнював бездну самотності. А що тепер? Кому вона потрібна. Ні чоловіка, ні дітей, ні мами…нікого… Одна!!! Жінка зім’яла у руці листа, і шпурнула далеко від себе. «Боже, дай мені сили не думати. Нічого тепер не зміниш».

Погляд Марти помітно ставав чіткішим. Сльози підсихали, але серце все ще боліло, як і раніше. Цей біль напевно не вщухне ніколи. Вона вже й пожалкувала, що полізла на горище. Пожалкувала, що пережила все знову. У животі бурчало від голоду і нервів. ЇЇ трясло, мов у лихоманці. Такого з нею давно не було, навіть, коли на роботу заявлялися «незвані гості» з перевіркою, вона була куди спокійніша.

Опираючись на старі дерев’яні перекладини Марта йшла до виходу. Досить бродити у цьому царстві спогадів, досить робити собі боляче. «Зараз ущипну з пучків трохи м’яти і меліси, заварю духмяного чаю, всядуся перед телевізором, може й думи відступлять, — подумала жінка і потягнулася рукою до в’язанки сухих трав, — а це що?» З перекладини прямо під ноги упав якийсь пакунок. Що це? Мамина хустина? Марта потрясла пакунком, у ньому щось задзвеніло. «Що за день? В кожній шафі по скелету!» — пробурчала вона, бо не мала ніякого бажання знайти й тут щось неприємне для себе, та все ж розмотала хустину. Там була стара, уже заржавіла коробочка з-під халви «Білочка»».

Вона її добре пам’ятала. Колись давно, вона, маленькою дівчинкою, дуже любила розглядати малюнок на ній. А нині їх вже й не видно… Час не щадить нікого і ніщо.

Марта присіла на сходинку драбини, відчинила коробку і висипала все, що було у ній, собі на коліна. Якісь дрібнички: ґудзики, шпильки для волосся, і листочок із блокноту з якимись словами. Букви зовсім вицвіли, прочитати було не можливо.

«А це що тут робить? Це ж… — Марта тремтячими руками протерла образок від пилюки. Це був той самий, якого її мати зашила в кишеню Миколової куртки проводжаючи його в солдати. Своєї мами у нього не було, тому мати Мартусі була йому, як рідна. — Як… він… сюди… потрапив…?» — ледь прошепотіла вона.

Марта збігла по драбині вниз, відчинила двері, щоб впустити в темні сіни трохи світла. Вона розвернула образок, і вдивляючись в кожну літеру, почала розбирати слова на зворотній стороні. Це був почерк Миколи, якась адреса, а внизу номер телефону.

Як це могло бути? Вона не пригадувала, щоб колись Микола давай їй свою нову адресу. Чому вона записана тут, навіщо? Адже в останньому листі він просив її більш про нього не згадувати. А потім Марта переїхала в столицю, і більше вони не перетинались. Останнім часом, так, з цікавості, шукала його в соціальних мережах, але безрезультатно. А тут ця адреса… Невже мати щось знала? Невже вони листувались? Але ж мама за двадцять років ніколи навіть не натякнула про нього.

«Не розумію нічого».

У голові була тисяча запитань. Шкода, що мами вже немає, вона зараз дала б відповідь на багато із них.

— З приїздом, Мартусю! Ти надовго? — відхиляючи стару обдерту хвіртку на подвір’я увійшла тітка Юстина, сусідка, і найближча подруга Мартиної матері. Враз, глянувши на образок, очі Юстини налились слізьми. Вона зніяковівши запитала, — ти його знайшла? Знайшла Миколу? Мати твоя так і не відважилась тобі сказати…

— Чого не відважилась сказати, — перервала Марта Юстину, — що Микола мене зрадив? Так я ж і без мами знала. Він писав. Я змирилася, тітко, що вже тепер згадувати?