Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Ви вважаєте його основним винуватцем?

Грінспен відставив свій бокал з вином:

— Чи саме він віддавав наказ побити цього хлопця? Думаю, що ні. Це не його рівень. Скоріш за все рішення приймав якийсь менеджер середньої ланки.

— То може з нього і почати?

— Менеджер середньої ланки теж упир, але… Вийде так само, як і з суддею. Визнаю, я був не правий у цьому епізоді. Не можна воювати з гвинтиками системи, лишаючи неушкодженою її основу.

— І ти, чи ви настільки впевнені у його провині, що готові просто так взяти і вбити?

Грінспен ствердно кивнув головою, наче очікував на це запитання.

— Ти знаєш, Андрію, я вивчаю його біографію дуже, справді д-у-у-уже прискіпливо. І хочу сказати, на його совісті навіть не десятки — сотні понівечених доль. Почав свій шлях ще з вісімдесятих. Спочатку як юний відморозок з робітничого кварталу, згодом як авторитетний член банди, а далі: голова банди, бізнесмен, депутат міськради і, зрештою, власник цього величезного холдингу. І все, чим він володіє — віджато, вкрадено, змахльовано… І всюди за ним — кров і смерть, смерть і кров.

— Ти забув ще сказати, що він був державним чиновником у міськраді. Займався дорогами. На тому, вочевидь, непогано заробив.

— Ну от бачиш, ти навіть знаєш більше за мене.

— Лише деякі деталі. А ти думав, у тебе одного відкрились на нього очі? Більше ніхто цього не помічав?

— Чому ж… Звичайно, люди все бачать. Я казав тобі про свого друга з інета, ну який допоміг Віці. Він зібрав цілу картотеку на нього — що, де, як і коли…

— То чому ж ви з цією картотекою не пішли в правоохоронні органи?

Грінспен засміявся:

— А згадай, хто мене вам передав, коли ви мали доправити мене до цих так званих юристів?

— Це правда, — кивнув я. — До речі, твій друг з інету теж у грі?

— На жаль, його зараз немає в країні, але певною мірою ми будемо з ним консультуватися.

— А звідки така сліпа довіра до всього, що він тобі каже? Ти бодай щось про нього знаєш? Ти бачив його?

— Так, я справді його не бачив жодного разу. Проте мені здається, підстав не довіряти йому — немає. Згадай хоча б про Віку. І можливо, я тобі вже казав, але скажу ще раз — це людина необмежених здібностей і, очевидно, можливостей. Яка, до речі, хоче щось змінити у нашій країні.

— Просто вбивши одного негідника?

— Звичайно, одним вбивством цього не зміниш. Але він є не лише однією з основ цієї системи, а й її символом. І те, що це станеться саме з ним, має стати показовим для інших. Людина вчинила злочин, і не один злочин, і тому має бути покарана. Але ніхто поки що цього не зробив. І не зробить. Крім нас.

— А ти що — суд? Здається, ні в кого з нас нема повноважень судити когось чи виносити вирок.

— Андрію, одному з тих, хто був уповноважений виносити вирок, ти буквально кілька тижнів тому хотів завдати тяжких тілесних ушкоджень, якщо ти пам’ятаєш…

— Ну не всі ж такі…

— Всі, тому що це система. Це система, у якій ми живемо. Люди у світі ходять по землі ногами, ми ж ходимо по цій землі на руках. Ось нам це і треба виправити…

— А чому саме нам? Чому саме ми це маємо робити? І саме у такий спосіб?!

— Тому що один хлопчик, з яким ти познайомився кілька тижнів тому за сотню кілометрів звідси, лежить зараз з проламаним черепом! Я нагадаю — його звати Володя. Володька. Ми були у нього на минулому тижні — його життя під загрозою. І його немає кому провідати — батько під слідством і лежить у тюремній лікарні з вогнепальними пораненнями, а мати сидить з його однорічним братиком. Ось тому, Андрію.

Я видихнув:

— Гриню, нагадую — ти хочеш вбити людину. Хоч би якою вона була…

— Він не людина, — раптом встряв у розмову Сем, який до того мовчав. — Він нелюдь.

— Розкажи йому, Семе, — звернувся до нього Грінспен.

Сем похмуро кивнув.

— Так, звичайно, я розкажу.

І чомусь відвернувшись до вікна, він почав повільно розповідати, час від часу роблячи паузи, ніби добираючи потрібні слова:

— В дев’яностих я — вже не такий юний і не такий перспективний, як колись, спортсмен, зустрів свого давнього знайомого, також спортсмена в минулому, який на той час займався якимсь бізнесом. Коротше кажучи, він узяв мене до себе охоронцем. Я тоді вважав, що мені дуже пощастило, оскільки робота була не надто обтяжливою, а зарплатня, як на той час, — пристойною. І все було б добре, якби він не обзавівся діловими партнерами, серед яких був і цей… Я його добре пам’ятаю — завжди такий усміхнений пунктуальний хлопчина з хорошою пам’яттю. Він мені чомусь від початку не сподобався — якийсь занадто правильний був, підозріло правильний. До мене доходила певна інформація про нього. Я не надто вірив, але почав його остерігатися, як то кажуть, береженого Бог береже. Одного разу