Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

мобілки мляво освітлює латинський напис на стіні: Clavis non penis in tenebrum non venis.[12] О, Львів — культурне місто, там на стінах не пишуть російське слово з трьох літер чи глобалістський англійський матюк, виводять латинські сентенції. Я мимоволі розсміялася, згадавши хуліганську латину на задній сторінці університетського конспекту. А Мішель, який також зрозумів той напис, зреагував досить несподівано, сказавши, що напис неправильний, бо граматика вимагає не in tenebrum, а in tenebris.

Ми дзвонимо у двері тринадцятого мешкання, і дзвінок деренчить на весь під’їзд. Жіночий голос питає: «Хто там?» Я відповідаю запитанням на запитання: «Чи вдома пані Матюшенко?» «А хто ви?» Ми за жертвою. По «Жертвоприношення Авраама».

Хоч як дивно, після такої репрезентації нам відчиняють і просять увійти. Передпокою нема, ми одразу потрапляємо до вітальні. Перше, що впало мені тоді у вічі, це грізна жінка з покритою головою та юнак із біблійними кучерями поруч. Потім збагнула, що то ми з Мішелем, який зняв свого кумедного капелюха, відбиваємося у свічаді, яке висить на стіні. Ми виглядали цілком як люди, котрі урочисто прийшли по те, що протягом двох століть ховалося «у чреві жертви».

— Нам сказали про вас в антикварній крамниці на Ствроєврейський. У вас має бути картина «Жертвоприношення Авраама». Ми дамо ту ціну, якої вам не дали в крамниці.

Перед нами — жінка із сивим рідким волоссям, накрученим на металеві бігуді. З-під темного халату із залишками шляхетності виглядає нічна сорочка, до якої ззаду причепилася коричнева панчоха, що тягнеться за жінкою, як шлейф. Антиквар зі Староєврейської сказав, що вони спродали все ще за совітів. Але, здається, ще не все. Певне, якусь цінність має чорний буфет, по-львівськи креденс, з різьбою, щоправда, посуду в ньому майже нема. Та й стягти це одоробло сходами темного під’їзду, мабуть, неможливо. А ось і потрібна картина. Так, на ній та сама біблійна сцена, і вона таки направду бездарна. Ісаак оголений по пояс і має недоречний торс античного героя. Авраам з обличчям Бога-отця зі школярських православних ікон тримає Ісаака за горлянку й заніс руку з кинжалом, а янгол з параметрами Купідона ширяє біля тієї руки.

— І скільки ви даєте за цю картину? — знущальним високим голосом питає особа, яка вийшла з якогось кутка. Особа виявилася патлатим чоловіком незрозумілого віку з дрібним зморшкуватим обличчям, у сорочці, застебнутій не на ті гудзики, в штанях, підкачаних до колін, зі страшними виразками на оголених литках. Він стояв перед нами босий, похитуючись на своїх огидних ногах.

— Спочатку скажіть вашу ціну.

— Ні, спершу ви назвіть свою.

— Ціну першим зажди каже той, хто продає.

— А ми нічого не продаємо. Ви прийшли сюди самі! Вас ніхто не кликав!

— Але ж ви пропонували свою картину антиквару!

— Пропонували! А тепер не пропонуємо! За цією картиною мають колись прийти! Ми продавали, коли мамі треба було в лікарню. А тепер нам не горить.

— Так-от, ми — саме ті, хто має прийти по цю картину! Але ми готові її купити!

— А як ви доведете, що ви — саме ті? — на обличчі чоловіка з’явилася страшна гримаса, яка зробила його й без того бридке обличчя ще потворнішим.

— Я тобі завжди казала, що по неї прийдуть! Рано чи пізно! А ти лазив туди! Тому ми й не люди, а якісь чуда-юда! Все через тебе! — почала кричати жінка, від подолу якої так і не відчепилася панчоха.

— Та що за дурниці? Зараз усі такі, як ми! Аврик з Іциком тут ні до чого, — почав дражнитися чоловічок.

— Навіть твій батько не чіпав цієї картини! Хоча й був членом комуністичної партії! Але навіть він знав, що по картину прийдуть, і він з місця її не зрушив! Ти хіба забув, що казала Ядзя?

— А клав я на ту Ядзю! — «мужчинка», так я про себе назвала те жалюгідне створіння, зробив непристойний жест середнім пальцем. — Вона мене змалечку лякала тією картиною! Казала, не будеш слухатися тата, він тобі зробить отаке! — «мужчинка» середнім пальцем показав у бік картини. — Ідіотка! Хіба таке можна говорити дитині? — «мужчинка» жалісно заплакав.

— Коли ми заселялися в цю квартиру за постановою Львівського горкому партії, — у голосі жінки в бігудях забриніла гордість з приводу тієї давньої події, — тут жила Ядзя, її лишили старі господарі, які втекли до Польщі. Ядзя працювала в нас помічницею по господарству, поки не померла, і вона, навіть помираючи, казала: «Матко Боско! Не чіпайте цієї картини! Бо буде погано не тільки моїм панам у Польщі, а й вам також. По неї прийдуть!»

— А хай вони доведуть, що прийшли за нею! Хай доведуть! — закричав «мужчинка».

— Ми прийшли не по саму картину, а по те, що в ній усередині, — сказала я, згадавши не раз чуте від Мішеля «у чреві жертви».

— Ну от. От тобі й доказ! А ти вже звідти все витрусив і продав за пляшку водки!

— А там нічого й не було! Хай доведуть, що там щось було!

— А це твої ноги доводять! А це мої кістки доводять! Всі наші болячки це доводять!

— Про що це вони? — вперше подав голос Мішель, який весь час