Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Нарешті зупинилися перед землянкою, яка нічим особливим не виділялася, хіба, може, тільки тим, що була трохи вищою за своїх сусідок.

— А тепер стій тут і хрестись, — з сумним жартом наказав Валерикові Ібрагімов і звернувся до Даурової: — Пішли, Діка.

Валерик зрозумів, що саме в цій землянці й живе отой страшний Єхлаков і що оце зараз вирішиться його доля.

Та не встигли розвідники відчинити дверей, як із землянки вийшов чоловік з накинутою на плечі плащ-палаткою, невисокий на зріст і кремезний. Очі у нього, як здалося Валерикові, були справді дуже сердиті й червоні, мабуть, від безсоння.

Ібрагімов ступив два кроки вперед, підняв руку до скроні і чітко та голосніше, ніж говорив досі, доповів:

— Товаришу комісар, ваше завдання виконано!..

«Оце й є Єхлаков!»-тепер уже остаточно переконався Валерик, і в грудях у нього похололо.

Комісар скосив суворі очі на Валерика, перебив Ібрагімова густим басовитим голосом:

— Бачу, що не тільки виконали, а й перевиконали.

— Так точно! — розгублено підтвердив Ібрагімов. — Хлопчика ось привели з собою. У Чоргуні в розбитій хаті сидів… Сирота він… як є сирота, товаришу комісар…

Даурова поки що мовчала. Тільки стояла, виструнчившись, та вичікувала, коли й собі можна буде докинути слово на виправдання того, що сталося.

Мовчки стояв і Валерик. Він теж випнув груди та витягнувся, силкуючись показати себе вищим і дорослішим, ніж був насправді. Але все одно мав жалюгідний вигляд. Завеликий, драний, з довгими рукавами піджак висів на його схудлих плечах, як на кілочку, маленьке личко від холоду стало ще меншим, ніжні дитячі губи посиніли й здригалися в куточках, наче вони ось-ось скривляться в нестримному плачі.

Якусь хвилину Єхлаков оглядав його, нічого не кажучи, і ця мовчанка наповнила Валерикове серце новою тривогою. Потім у суворих, уважних очах комісара ніби промайнула якась думка чи зринув якийсь спогад. Це зробило лице і всього його простішим, доступнішим. Він наказав коротко Ібрагімову та Дауровій:

— Ідіть у землянку.

Потім звернувся до бійців, що вже збиралися тут, щоб подивитися на несподіваного гостя:

— Нагодуйте хлопчика і хай нагріється.

Вслід за розвідниками в землянку по крутих дерев'яних східцях спустився й Єхлаков.

А Валерика одразу ж оточили бійці. Гурт швидко більшав. І несподівано з гурту пролунав молодий, високий голос:

— Постривай! Постривай!.. Та я ж його знаю. Це ж мій давній знайомий!

Валерик не одразу втямив, що це саме він і є — «давній знайомий», але голос щось нагадав йому, і його очі шаснули по обличчях.

А високий юнак у шапці і в сірій шинелі вже протискувався всередину кола до Валерика і одночасно говорив, радісно блискаючи зубами:

— Хіба не впізнаєш?.. Та й не дивно. Я тоді не в цій робі був, а в матроській формі…

Губи і все посиніле від холоду обличчя Валерикове раптом розпливлося в широку нестримно-радісну посмішку, і він вигукнув:

— Та ти ж — Аркадій Журавльов!.. Водолаз!..

— Точно, старина! — вдарив Журавльов хлопчика по плечу. — Я тобі ще допоміг води набрати на станції Вознесенськ… То як же воно сталося, що ми оце з тобою під Севастополем зустрілися? Оце так номер!.. Як же тебе звати, я забув?..

— Валерик…

— Точно, старина, Валерик! — радо підхопив Журавльов. — От як буває! На станції ж ми з ним зустрілися! — звернувся він до бійців, що оточили тісним кільцем і його, і Валерика. — Я ще йому допоміг води набрати! — повторив він і раптом спохватився: — Ну, потім все про себе розкажеш, а зараз — в землянку, бо зовсім задубів…

У землянці перед Валериком поставили величезний металевий кухоль з гарячим міцним чаєм, який аж парував, поклали добрячий кусень хліба, щедро намазаний маслом. Валерик схопив його обома руками. Він давно вже не мав і рісочки в роті і тепер аж затремтів усім тілом, вп'явшись голодними зубами в хліб.

Бійці не чіпали його, поки він трохи наївся. А тоді Аркадій Журавльов знову підсів:

— То як же ти опинився тут, під самісіньким Севастополем? Де твій тато? Ти ж з ним їхав.

Валерик перестав жувати. Розповів про себе. Журавльов протяг журливо:

— Та-ак… Не солодко тобі довелось… Але кріпись, старина. Тепер не тільки в тебе горе. Полоснуло воно всіх нас через усю спину. Ось і в мене… Батьки на окупованій території лишилися. А чи живі ще — хто його знає… Ну, а ти ж як тепер? З нами будеш?

— А Єхлаков не прожене? — Валерик обвів бійців сповненими тривоги темно-карими очима.

Навколо засміялися:

— Куди ж він тебе прожене? Тут проганяти нікуди. Кругом стріляють.

— А я не знаю…

В цей час прибіг розсильний:

— Новенький! До комісара! Серце у Валерика впало:

— Ну ось… Нагодували, нагріли і — бувай здоров…

— Та не дрейф! Не журись передчасно, — заспокоювали Валерика навперебій його нові друзі. — А коли що, самі підемо до комісара, вмовимо. Він у нас дядько добрий, хоч і суворий… Тільки ти — бадьоріше, бадьоріше тримайся! Комісар наш любить бравих хлопців. А макух, які носа вішають, не терпить. Просто ненавидить!..

Переборюючи острах, що все-таки холодив йому груди, Валерик пішов за розсильним, спустився в землянку.

У невеликому, обшитому зсередини свіжими дошками комісаровому житлі нічого зайвого не було. Пашіла жаром чорна блискуча «буржуйка». До стіни тулилося