Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

якої височіло громаддя Університету. Якусь хвилю він простояв на місці, захоплено дивлячись на пофарбовані в червоне корпуси, вежі та ґалереї між ними і згадуючи, як чотирнадцятирічним хлопчиськом уперше прибув до Кованхара. Відтоді спливло понад два десятиліття, це місто стало для Шимаса рідним, а Університет — справжньою домівкою. Своє ж помешкання в престижному районі Лар-на-Катрах він хоч і називав домом, але сприймав його лише як місце для ночівлі.

Швидким кроком Шимас рушив навскоси через площу, прямуючи до однієї з крайніх веж, чи не найменшої з усього архітектурного ансамблю Університету. На площі теж гуляли студенти; забачивши його мантію, вони чемно, але без зайвої запопадливості вітались. Чимало дівчат упізнавали його і приязно, часом навіть кокетливо всміхалися.

Шимаса — чи то пак, професора аб Нейвана, — знали переважно студентки. І зовсім не тому, що він був об’єктом їхніх дівочих мрій, хоча в свої тридцять шість років мав вельми привабливий вигляд і подобався багатьом жінкам. Просто Шимас викладав на кафедрі пророцтв і яснобачення — а цим даром володіли винятково чаклунки; за всю історію не було відомо жодного випадку, щоб чоловік-чаклун спромігся на бодай яке-небудь гідне уваги пророцтво. Тому на заняття, що їх вів Шимас, ходили головно дівчата, хоча щороку серед слухачів траплялось і по два-три хлопці, яких цікавив суто теоретичний бік цього явища. Таким свого часу був і сам Шимас, а згодом його цілком захопила ця галузь маґії, і він вирішив присвятити їй своє життя.

Деякі викладачі відверто кепкували зі своїх колеґ-чоловіків, що працювали на кафедрі пророцтв, однак Шимас уже давно перестав зважати на їхні кпини і більше не намагався пояснити їм сутність своєї роботи. Якщо вони не хочуть цього розуміти, то жодні слова не зможуть переконати їх у тому, що самі пророцтва і тлумачення пророцтв — дві абсолютно різні речі. Пророчий дар не вимагає ні значної маґічної сили, ні великого розуму, ні схильності до ґрунтовного, всебічного аналізу. Навпаки — останнє часом дуже шкодить провидицям, заважає їм цілком розкритися й поринути в бурхливий потік картин реалізованого минулого та гіпотетичних варіантів майбутнього. Як правило, вони погано розуміють значення своїх видінь і здатні лише механічно повторювати слова, що лунають у їхніх головах під час пророчого трансу. За винятком найпростіших випадків, вони лише формулюють загадки — а розгадують їх інші люди. Такі, як Шимас аб Нейван, на чиєму рахунку було вже багато успішних тлумачень як передбачень на майбутнє, так і видінь про минуле. Проте всі його колишні досягнення тьмяніли порівняно з тим, що він зробив сьогодні. Це був його зоряний час, вершина його кар’єри. Він розгадав одне з найдавніших пророцтв, причому не звичайне пророцтво, а невідворотне, над яким марно сушили собі голови незчисленні покоління тлумачів. А розгадка виявилася такою простою й очевидною…

Пророча Вежа була мовчазна й безлюдна. Крім кільця ліхтарів на її верхівці, що запалювалися самі з настанням сутінків, світло горіло лише в одному вікні на горішньому поверсі. Тримаючи в лівій руці маленьку світлову кулю, а в правій стискаючи книгу, Шимас піднявся темними сходами й підійшов до широких дубових дверей з вирізьбленою на них руною Таред — дев’ятою літерою стародавньої абрадської абетки. Насправді ніхто не знав, якою за ліком була ця літера і як вона раніше називалася, бо всі попередні мешканці Абраду загинули в боротьбі з демонами та чудовиськами задовго до появи тут перших шінанців, і розгадати їхню мову досі нікому не вдалося. Ці символи зустрічалися на багатьох предметах та фраґментах будівель, залишених у спадок від тієї цивілізації, історики давно впорядкували їх на свій особистий розсуд і дали їм умовні імена, а чаклуни та відьми використовували руни для позначення основних природних та маґічних явищ. Руна Таред віддалено нагадувала око, тому її обрали за символ провидництва.

Шимас постукав у двері, а вже наступної секунди клацнув сталевий замок, вони трохи прочинилися, і зсередини долинув хрипкий голос:

— Заходь, Шимасе.

Трохи нахиливши голову, щоб бува не вдаритись маківкою об одвірок (на жаль, більшість дверей у Пророчій Вежі були розраховані на жіночий зріст), він пройшов до кабінету, який можна було назвати просторим, коли б не його захаращеність книжками. Вочевидь, їм стало затісно на полицях, що тяглися вздовж усіх стін, займаючи весь простір від підлоги до стелі. Частина з них перекочувала на стільці та крісла, підвіконня, низенький столик перед вікном і широкий письмовий стіл, за яким сидів невисокий літній чоловік у фіолетовій маґістерській [3] мантії, зі зморшкуватим, мов печене яблуко, обличчям. Його чотирикутна шапка недбало лежала на краю стола, не прикриваючи, як звичайно, майже лису голову з вузеньким вінчиком сивого волосся.

— Добрий вечір, маґістре, — звернувся до нього Шимас із шанобливим кивком.

— Вітаю, хлопчику мій, — відповів Ярлах аб Конал, керівник кафедри пророцтв. — Прошу, сідай… гм, як знайдеш, де. Я оце вирішив перебрати свої книжки. До ранку сподіваюсь упоратися.

Шимас таки знайшов більш-менш вільний стілець, переклав з нього книжки на підвіконня, підсунув його до столу й сів. Тим часом маґістр узяв до рук чашку, відсьорбнув невеликий ковток і запитав:

— Хочеш чаю?

— Ні, дякую, — відповів Шимас.

— А дарма, чай просто чудовий. Мене пригостив Пиліб. Ти ж, мабуть, знаєш, що його родина має чайні плантації на Талев Ґвалаху.

Пиліб аб Махавін був третім чоловіком-чаклуном, що викладав на кафедрі пророцтв. Решта професури були чаклунки, найкращі на Абраді провидиці, які нишком, а часом і відверто, висловлювали своє незадоволення тим, що вже півтора десятиліття їхню кафедру очолює не жінка, а чоловік, цілком позбавлений пророчого хисту. Як підозрював Шимас, для них це було радше питанням принципу, а не доцільності, бо всі вони без винятку не приховували зневажливого ставлення до таких „приземлених“ речей, як адміністративна робота. А Ярлах аб Конал, позатим що був