Читати книгу - "Репетитор"

— Може, вони казали — обкурився?

— А ти жвідки жнаєш?

— Спускайся вниз, я зараз.

Так. Потрапити до Остапа через двері бачилося нереальним, тому Андрій вдався до манівців — через балкон, який тягнувся впродовж усього поверху. У такий спосіб з однієї кімнати можна дістатися до всіх інших.

Балконні двері в Остаповій «буді» виявились не зачиненими, і Андрій тихенько шмигонув досередини.

Фанат лежав на дивані й читав. Здається, Гарі Гарісона. Фанати і книжки? Що коїться?

Загледів його — стрепенувся, напружився, зціпив зуби, погляд — як голки дикобраза. Міг би — прошив би наскрізь. Але дикобрази — вільні тварини, їх не прив’язують крапанками до штативів. А цей мусив лежати, та ще і в оточенні симпатичних бультер’єрчиків у бантиках, сережках, капелюшках і шаликах. Постаралися вони вчора з Вірою на славу.

— Тебе прислав тато? — процідив крізь зуби, мов юшку, Фанат.

— Я сам себе прислав, поштою. Є така голубина пошта.

— Чого тобі треба від нас?

Хороше запитання. Є одна, так само хороша, відповідь, але вона тобі не сподобається, хлопче.

— Я до вас не напрошувався. До речі, як тобі подобаються наші з Вірою художні здібності? Не чую захоплення в голосі?

— Я Віру не виню: вона ще мала і потрапила під твій вплив.

— Не виниш? Який ти добрий?! Вона ж твоя сестра, а про тебе сміє говорити лише пошепки. Сюди заходити вона боїться, до батькового кабінету — теж, що ви з нею робите, врешті-решт? Думаєте, як виділили їй цілу кімнату, набили згори донизу забавками, вона має стрибати і в долоні плескати?

— При чому тут я?!

— A-а, то я потрапив до сусідів? Сусіди тут справді ні при чім.

Фанат знервовано відвернувся до стіни. Й одразу став Остапом. Звичайним підлітком. З класичними проблемами цього химерного віку.

Андрій подумав, подумав — і однією фразою добив лежачого:

— Ви ще дочекаєтесь, що вона втече з дому або кинеться з двадцятого поверху.

— Що?!

— А чом би й ні? А ви навіть не зауважите, заклопотані своїми справами кожен у своєму кабінеті.

Треба було його налякати. Щоб зуб на зуб не попадав. Щоб він припинив носитися зі своєю персоною, як дідько з бубном.

І, залишивши дещо пришибленого хлопця, Андрій вийшов так само, як увійшов.

Лікар чатував на нього під кабінетом. Заспаний і однозначно недобрий. Варто б ще трохи потусуватися на балконі. Голубом прикинутись, крильця почистити…

— Ти вже знаєш? Сволота мала. Він гадає, що налякав мене! Гадає, досить викинути якогось коника, як тато, обливаючись слізьми, кинеться йому на груди! Н-не діждеться…

Як кажуть фанати: а при чому тут я?

— Ігоре Васильовичу, він не розколовся.

— Тобто?

— Ви ж не заради занять з дочкою мене наймали? Ви сподівалися, що я зможу втертися до нього в довір’я, рознюхати причину всіх його… коників, щоб ви, озброєні цими знаннями, змогли покінчити з ними раз і назавжди. Хіба не так? Я старший всього на чотири роки, мені, за ідеєю, легше довіритись, ніж батькові?

Лікар почухав перенісся.

— Ну і?..

— Поки що ідея не спрацьовує, але… Навіть якщо він розколеться, я не впевнений, що ви довідаєтеся хоч слово з нашої розмови.

— Значить — могила.

— Заасфальтована і покрита бетонними плитами.

— Тоді мені треба тебе вигнати.

— Хіба хочете — мусите.

— Чи ба?! Як щодо обіду? Не тут, — випередив він Андріїв жест, — десь далі від цього дурдому. На роботу я вже не потраплю, то, може, за обідом когось із своїх здибаю. Як тільки прогулюєш, так одразу комусь на очі попадешся. Шефові, наприклад.

— Не знаю, як у вас, а в мене робота тільки починається.

— Прогуляй.

— Не знаю, що шеф скаже.

— Не вмре.

— Так гадаєте?

— Скажеш, як я: порушення відтоку в системі базилярної вени. Коротко і ясно.

— Як я сам не здогадався, тлумок?

— Вчися, поки я живий.

За жартами вони незчулись, як опинились на вулиці, спокійній і затишній, власне, як і весь район. Байдужій до своїх і чужих. Далекій від значущости найординарнішої події у світі: походу до кафе сина з батьком.

«Ти маєш глузд, тлумок?!»

— Я… не можу.

Вулиця завертала за магазин, і лікар майже обійшов його, перш ніж помітив, що співрозмовник відстав.

— Ти щось сказав?

— Я не йду… обідати.

Магазин називався «Молоко» і був закритий на ремонт. Нерентабельний.

— Чому не йдеш? Не голодний? Можна просто посидіти…

— У мене це саме… порушення… Ви знаєте, яке.

Коли магазин відкриється, буде називатися «Анатолія», чи ще якось, по-сучасному. Звичайне «Молоко» тепер не котирується.

— Порушення відтоку?

— Саме так.

І в цьому магазині буде повно продуктів у гарних яскравих упаковках. Вибирай, що хочеш.

— Може, ти правий: ти працюєш, я тобі плачу, — нічого більше. Але… шкода. Направду шкода.

— То в мене відгул?

— Навчив на свою голову. Добре, я пообідаю сам. Іди.