Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

— Послухай, Ганс… де дядько Зіберт?.. Ну, чого ти шкіриш зуби?.. Де дядько Зіберт?

Гансові, нарешті, щось проблискує в свідомості. Він садовить Віллі біля себе. В чому річ? Де горить? Хай Віллі все спокійнісінько розповість своєму другові. Може, вони обійдуться без дядька Зіберта. У дядька Зіберта он яка важлива нарада, не будуть же вони турбувати його дрібницями…

— Дрібницями? — вигукнув з обуренням Віллі. — Та зараз там таке лихо скоїться!.. Таке лихо…

І він у кількох словах оповідає Гансові про події на товарній станції. Про страшні події, які, може, вже скінчилися непоправною бідою, загибеллю всього радянського газу.

— Газу! — зривається на ноги Ганс. Загнав у чуприну всю п'ятірню, подумав мить. Веснянкувате обличчя зблідло, в очах спалахнула напружена думка.

Що ж, доведеться потурбувати комітет. Зрештою, він Блютнагель, сам є членом комітету… Гаяти час ніколи.

Ганс рішуче відчиняє двері, входить у гарячий вихор голосів. Підняв руку, просить уваги. Радянський газ, який щойно прибув на товарну станцію, під загрозою.

— Що? — одним порухом звертаються до нього всі обличчя адеемівців.

— Ось прийшов Віллі Губмахер, — вже спокійніше промовляє Ганс, кивнувши на свого друга, — каже, що асберівці оточили товарну станцію. Хочуть зруйнувати газгольдери і випустити «флегматизований водень».

На його обличчі лежить вираз такої зібраної рішучості, а в голосі бринить така тривога, що всі одразу ж, без зайвих пояснень, осягають зловісне значення його слів. Зіберт тоном командира віддає наказ:

— Прошу всіх членів комітету взяти участь у рятуванні. Пане Майнек, ваш завод повинен дати двадцять чоловік. Рудольф Бломберг, ваш — сорок п'ять. Хто тут від електролампового? Екстрімер, ви? Прошу всю групу… Телефон у вашому розпорядженні. Блютнагель — негайно на завод до Крейського! Дві машини і всіх, кого може.

Ганс перший вибігає з кабінету, обнімає за плечі Віллі.

— Хочеш зі мною?

— Гансику! Любий…

— Ну, ходім, ходім! Покажеш дорогу! А ввечері… три порції найкращого морозива.

Моторолер харчить, порскає димом, струшується всім тілом і враз, ніби набравши в легені повітря, заспівує на повний голос свою бадьору пісню. Ганс і Віллі несуться вулицями міста, просто на величезну гору «Левіафана», що бовваніє за дахами будинків, як гордовитий айсберг.

Росана не вмерла. Смерть, мабуть, теж буває жаліслива, і їй кортить іноді виявити свою великодушність. А може, вона просто втомилася, набридло їй гасати по випалених спекою саванах, по багнистих долинах рік, по задушливих хащах лісів, і, махнувши рукою, вона відвернулася від своєї жертви. І віддала Росані назад всі її усмішки, і всю душевну радість, і всю силу її гнучкого, граційного тіла.

Донька президента Африканської федерації разом зі своїми друзями вирушила в літаку до столиці. То була дивна дорога — стрибок над сизою безоднею джунглів. Особистий моноплан президента легко відірвався від гравієвої доріжки аеродрому, і всі, хто сидів у кабіні, глянули востаннє з радістю й сумом на примарно-чорну смугу лісу: там десь залишилася порожиста ріка Ілі, веслярі на хистких пірогах, довгі нічні розмови біля багать. Там заблукали останні відлуння тамтамів, а ще далі, в кипучих глибинах джунглів, — уламки розбитого літака, глуха безвість Володиної кончини.

Росана була якась особлива: очі її палахкотіли. Вона підвелася на своєму ложі і собі глянула у вікно.

— Як нам не вистачає руху!

Біля її носилок сидить у кріслі Крижанич, лагідно кладе їй руку на плече. Не треба вставати, не треба хвилюватися. Все життя Африки — це рух.

Але Росана Подестра має на увазі інший рух. Цілком конкретний, цілком зримий рух машин. Африці не вистачає засобів пересування, пристосованих до її специфічного ландшафту. Літаки? Поїзди? Є райони, куди треба роками прокладати дороги, де будівництво сучасних аеродромів коштуватиме мільярдні суми. Багатющі поклади руд, цінні енергетичні масиви…

— Який же вид транспорту вас задовольнив би? — сміється Танка, підвищуючи голос до крику, бо за ревом мотора її майже не чути.

— Не знаю. Щось небесне, казкове.

— Ви самі творите казку. Треба лише її вибороти.

— Не знаю. Наша країна здійснює стрибок з дикунської відсталості в епоху ядерного прогресу, ми не можемо йти рівною дорогою, ми повинні тільки літати. Тільки літати! Ось ви, пане Ріхтер, — вона приязно глянула на інженера, — ви нічим би не могли зарадити нам? Як авіаконструктор, звичайно.

— На жаль, пані Росано, нічим, — безпомічно розводить руками Ріхтер. — Хіба що збудуванням ще кількох складальних майстерень. Ми, німці, — народ суто практичний. Літати без аеродромів ми не вміємо, так само як не вміємо їздити без добрих доріг.

— Розумію, розумію. — Росана Подестра відкидає назад голову, волосся м'якими хвилями стікає на подушку; від чого обличчя її чимось дуже нагадує лице мадонни.

Жінки зав'язують між собою розмову, у них, виявляється, так багато спільного. Ріхтер чує окремі слова: «шоста гребля… габарити… передача струму на відстань… Сахара…» Ті слова майже ні про що не говорять, він не хоче їх слухати, заривається в свої думки, але слова вперто тривожать його душу… «Сахара… Сахара…. гребля на четвертому каскаді… струм великої напруги…»

«Чому вона спитала мене? — дрижить у Ріхтеровій голові затаєна цікавість. — Заради пристойності чи, може, справді вірить у технічний геній Німеччини? Ми завжди йшли попереду. Ми, німці, торували шлях багатьом винаходам, озброювали людство чудовими механізмами. Деякі з них, правда, ставали зброєю смерті, деякі забувалися, і все ж таки Німеччина сказала своє слово у розвитку світової цивілізації. А сьогодні? Може, ті німці на Сході дійсно переганяють нас, кидають нам виклик, зіштовхують нас з дороги? Ця дівчина будує гідростанції… Молода, гарна. І Володя був молодий, гарний. Прилетів за тисячі кілометрів і загинув. Бо ніде було сісти, бо ці кляті аеродроми!..»

Він глянув у вікно,