Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Він розбестив її, і дівчина швидко відчула силу своєї звабливої посмішки, навчилася лукавій грі очей, почала користатися з молодості для втіхи. Дякуючи гарному голосу, згодом вступила до музичного училища у столиці, і «Американець» зник з її життя.

Закоханих школярів вона зневажала, лише дорослі чоловіки цікавили її. І навіть коли їй сказали, що однокурсник пробував отруїтися через неї, вона лише посміхнулася.

Жоден з нових коханців не нагадував їй «Американця», не розпалював в її грудях такого пекучого вогню.

І ось тепер Курт — переможець, владар життя і смерті — викликав у неї такий самий шал, і вона, як колись, п'яніла від кохання.

Після того першого вечора гауптштурмфюрер більше не привозив її до своєї квартири. Він сам щоразу несподівано вдирався серед ночі або уже й під ранок до неї, скуйовджений, злий, колючий, з осклілим, немов у мертвяка, поглядом, і завалювався спати або дозволяв Люції своїм теплом повертати його до життя. У такому випадку він мовчки скидав мундир, чоботи, тицяв свій парабелум під подушку і нетерпляче чекав, поки вона роздягнеться. Від нього тхнуло кам'яним пилом, вогкістю, цеглою і кров'ю, він м'яв і калічив її лагідне тіло, але зрештою виявлявся слабким мужчиною і лютував від цього. Певно, інші пристрасті палили його, і, розуміючи це, співачка спочатку дивувалася, чому саме вона стала потрібною йому. Потім вирішила, що чимось відрізняється від інших доступних гауптштурмфюреру жінок, влаштовує його більше, ніж ті, до яких він, перегорівши на своїй пекельній роботі, ставав байдужим. Згодом відчула, що саме своєю беззахисною покорою до його диких примх, своєю щирою співучастю у його забавках вона знімала з Курта стресовий стан і озвіріла протягом гестапівської ночі душа гауптштурмфюрера знаходила собі з нею відраду і заспокоєння. Не з першої ночі зрозуміла вона його бажання і звички, потім і собі знайшла гостру насолоду, обіймаючи Курта, — ніби цілувалася з самою смертю. Вона здогадалася, що саме йому треба, щоб відчути себе мужчиною, і йшла йому у всьому навстріч. Він вимагав у постелі, щоб Люція розповідала подробиці того інтимного, ще зазнавала вона раніше з іншими чоловіками, і вона, догоджаючи, розповідала, часом навіть вигадуючи, чого й не було. Певно, підступно у гауптштурмфюрерові у такі хвилини прокидалися інстинкти кам'яного віку, коли будь-яка жінка племені належала всім і кожному. Він слухав Люцію, розпалювався, а потім скрипів зубами і давав їй ляпаса або щосили щипав пальцями.

Якось, коли Курт її дуже боляче вдарив, вона крізь сльози сказала:

— Тобі слід було б одружитися на професійній повії — вона більше догодила б.

— Можливо, — погодився він.

Іноді він примушував її слухати його розповіді, як у таборі гвалтував єврейських дівчат перед розстрілом. Здавалося, він намагався викликати у Люції страх і відразу до себе, а тоді примусити її придушити в собі ці почуття і віддано цілувати його. Це було якесь дивовижне, нелюдське викривлення, гвалтування духу, і гауптштурмфюрер кохався в цьому, бо тільки так йому було гарно… Проте Люцію влаштовувало все. Адже для неї у цей тяжкий і жорстокий час війни складалося все так, як вона мріяла. Курт обіцяв влаштувати її згодом у оперний хор. а попереду — хто зна, чого доброго, буде йому потрібна і після війни, і в Гамбурзі…

Люція підвелася на лікті і глянула у вікно. Автоматник стояв на своєму місці. На душі у співачки було спокійно — значить, не завітає несподівано до неї «той» із лісу чи з якихось глухих міських підвалів. Правда, після того, як Курт піде, солдат теж зникне, але тоді вже розвидниться і пропадуть нічні страхи.

Тільки одна тінь прослизала до неї повз охорону, крізь будь-які перепони. Ніщо не могло її зупинити. Це була тінь Рахільки. Привид ставав перед нею, сумний і докірливий, — дві жарини очей пропікали душу…

Так тяглося якусь мить, Рахілька встигала промовити тільки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:

«Люсю, чому мене мають убити? Спитай його… ну спитай…»

З цими словами вона зникала, а у вухах Люції ще довго лунав той благальний безсилий голос, і стискалося серце. Цієї миті вона раптом згадувала, що спить на постелі Рахільки, що їсть з її тарілок, що бринькає не її піаніно.

Рахілька і на цей раз миттю зникла. Люція ще раз глянула у вікно. Солдат, здавалося, і не поворухнувся. Вона подумала: «Які хороші, муштровані у Курта солдати! З такими він завоює весь світ!» Жінка прислухалася до коханця. Вій уже спав глибоким сном, дихав рівно і спокійно.

У Люції промайнула дика думка: «Його зараз легко убити тим самим фінським ножем, який подарував для кухні».

Думка була дурна і зникла, хлюпнувши в душу Люції теплою хвилею: «Як він мені довіряє, навіть своє життя!»

Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жінка підтягла край пухової ковдри, ящіркою вповзла під неї і притислася до гарячого тіла.

Домовились так: столяра рембуду Бородія слідчий допитає сам, а капітан Андрійко разом з лейтенантом Задорожним побувають у тих заводських Будинках культури і клубах, де працювала Людмила Гальчинська. Бородія, правда, викликали на четверту годину дня, але капітан не був певен, що впорається до цього часу. Пенсійна справа Гальчинської свідчила, що співачка поміняла чотири культосвітні заклади, поки вийшла на пенсію. Людмила Йосипівна весь час урізноманітнювала свою діяльність: то була концертмейстером, то співала солісткою. Близько року після війни вона навіть виступала у хорі столичної опери, але з причин невідомих і капітаном не з'ясованих перейшла на клубну ниву… Треба було об'їхати усі заклади, поговорити з людьми, поритися у документах.

— Ну, гаразд, ми поїхали, — сказав капітан, відчинивши двері. — Я теж з охотою послухав би цього Бородія, але… Не заспокоюсь, поки не знайду «С». Він висить на мені, як камінь. А з акторами можна зустрітися і поговорити тільки на репетиціях, увечері вони працюють…

— Розумію, — погодився слідчий Співак. — Привези дані про таємничого «С», а я, якщо вже виникне підозра, розберу цього столяра до кісточок. Бажаю успіху!