Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

з коня, узяв свою жінку за руку і під­вів до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилізли з ри­двана, щоб привітатись із своєю вельможною родичкою. Огляду­ють тую княгиню, як яке диво; до неї, аж княгиня на­че їх і не ба­чить. Щось друге в неї перед очима; аж поме­ртвіла, на­че щось страшенне побачила. Далі як крикне не своїм голосом:

- Ридван! - да й упала без пам'яті.

Усі засмутились; не знали, що се з нею сталось. Один Че­ре­вань усміхавсь, догадавшись, що тому за причина.

- Ге! Не дивуйтесь, - каже, - бгатці: ридван сей узяли ми під Зборовом, а в ридвані сидів князь із княжам. Князя ж по­­гна­ли татаре до Криму, а княжа вражі козаки, насуну­вшись, кі­нь­ми затоптали.

Княгиню тим часом підвели з землі. Здихнула небога на ві­трі, да, мабуть, почувши, що сказав Черевань, аж засто­гна­ла, на­че її хто ножем шпирнув у серце.

- Бач, лядське кодло! - каже тоді крізь зуби Гвинтовка. - Я думав, вона вже забула прежні норови, аж, мабуть, вовка скі­ль­ко хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!

- Га-га-га! - засміявсь Черевань. - Хіба ж я тобі не казав: «Ей, не бери, бгате Матвію, ляшки: не буде тобі з нею ща­сливого життя!»

- Цур йому! - каже Гвинтовка. - Годі вже про се! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, черті! - гукнув Гвинтовка на свої слуги. - Чого стоїте поторопівши? Однесіть панію в по­кої.

- Скажи, бога ради, - спитавсь у Гвинтовки Шрам, як уві­йшли до світлиці, - що отеє за дикий звір із рогами по­ка­завсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по ни­зо­вих степах за білорогими сугаками; ганялись наші ді­ди, ко­ли пра­вда, що співають у піснях, і за золоторогими турами по Дні­прових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зро­ду ні­хто не полював.

- Інший, - каже, - панотче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки да тури їли одну траву, а сей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево при самому корені.

- Га-га-га! - засміявсь веселий Черевань. - Се вже, бгати­ку, справжня загадка.

- Он, бачите, - каже Гвинтовка, - ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі да салогуби. Які тепер смирні та по­кірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з їми в ма­гістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпаргал із ви­слою печаттю!

- Да що ж тобі заподіяли сі добрі люде? - питає Шрам.

- Справді, що добрі! - каже, всміхнувшись, Гвинтовка. - Ко­­ли б ти почув, панотче, як сі добрі люде на городову ста­р­­ши­ну з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з мі­щана­ми як рідні брати; п'ють та компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вр­а­жих му­ги­рів, що їде значний козак улицею, ніхто й ша­пки не ламає.

- Да підожди ж, пане-брате, - каже Шрам, - а ти ж сам чия сто­рона?

- Отеє ще! - каже Гвинтовка. - Авжеж, гетьманська.

- А чого ж ти водишся з запорожцями?

- Хто се тобі сказав?

- Хто б не сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними не­згірш од міщан.

- Плюй ти, панотче, тому в вічі! Щоб отеє я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запо­ро­зь­ку че­лядь!

- Так, так, - каже собі крізь зуби Шрам, - бачу і вже я доб­ре­, що ти пан, хоть і не кажи.

А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги:

- Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамаликах![54] Же­ніть батогами з двору хамове кодло!

- Казна-що, бгате! - каже Черевань. - Хто ж таки христия­ни­на, наче собаку, проганя од порога! А Шрам, не вите­р­півши, до­дав:

- Так робили тілько пани ляхи да наші недоляшки. Чи не обляшила й тебе твоя княгиня?

- Як отсе так? - крикне Гвинтовка.

- Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі.[55]

Почервонів, як мідень, Гвинтовка.

- Батьку! - каже. - Од одного тебе я стерплю такі речі, не про­­ливши гарячої крові! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єре­­ма!.. Да нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я по­­вся­к­час вийняти за Вкраїну шаблю один против деся­тьох!

Да й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а со­нце вже сідало, і тілько на сволоці крізь вікна червоніло.

- Ну, ну, угамуйсь, - каже Шрам, - хіба ж я тебе не знаю? Ма­­ло чого скажеться під гарячу минуту? Не все, кажуть, пе­ре­й­май, що по воді пливе.

А сам собі подумав: «І Єремі дорога була Україна; і він ма­­хав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєт­ності?»

- І справді, - каже Гвинтовка, - припало ж мені тепер зма­га­тись, як треба гостей шановати. А гей, княгине! Давай лиш ко­закам вечеряти!.. Помиливсь ти, панотче, - каже знов до Шра­ма, - дуже помиливсь, сказавши, що жінка ме­не обля­ши­ла. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись: не гайдуки, не ма­ршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам ко­за­ць­кої слави: княгині їх тепер служать коза­кам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене об­ля­шила. Княги­не, моє ти золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам по­ра!

Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів при­ть­мом довести перед Шрамом, що в його жінка все одно, що слу­же­б­ка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як ме­ртве не­хо­тя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая кня­ги­ня, мов не своїми ногами, увійшла до світли­ці на грізний по­клик свого чоловіка. І так, як молода раби­ня у старого, си­во­бо­родого турчина служить, і тремтить, і ни­зь­ко покланя­єть­ся, так і та нещаслива княгиня, до­годжа­ю­чи свойому чолові­ко­ві, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл бі­лою скатертю. А руки ж то білі, ніж­нії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистіши­ми од ска­терті і ніжнішими од ми­ткалевих рукавів - сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надворі. Чи на те ж во­ни виховані, випестовані, щоб, покинувши високі кня­зь­кії замки, застилати стіл коза­кові?

- Не честь, не слава хіба козакам, - каже господар, гледя на неї, - що в їх такії слуги? Сестро, небого, прошу ж до гу­рту. Сі­дайте да й не клопочітесь у мене в господі ні про що, як пани над панами. Вам услуговуватиме