Читати книгу - "Доктор Сон"

У неї вистачало розуму… і водночас ні. Чи так само брали її сумніви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таїнств і безкінечні пекельні тортури, приписувані «Сестрами Милосердя», отими бандітті в чорному. Історія про дівчинку, яка осліпла через те, що підглядала свого голого брата у ванні, а ще інша – про чоловіка, який раптово помер на місці, бо ганив Папу.

«Віддайте їх нам, поки вони юні, і не важить, скільки курсів відмінників вони випустять і скільки напишуть поетичних книжок, нехай навіть ті книжки будуть відзначені всіма найвищими преміями. Віддайте їх нам, поки вони юні… і вони залишатимуться нашими довічно».

– Тобі варто було зберегти il amnio87. То на щастя.

Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном. І двічі нахер оті його викличні очі.

– Я би зберегла, але ж не мала можливості, Момо. А Дейв не знав, – відповіла Люсі, застібаючи ґудзики на блузці.

Четта нахилилася й торкнулася кінчиком пальця ніжної щічки Абри, стара плоть сковзнула по новісінькій.

– Вважається, що народжені з il amnio мусять мати дар провидіння.

– Ви ж не вірите у це насправді, чи не так? – запитав Девід. – Та оболонка – то не що інше, як шматок плацентарної мембрани. Це…

Він просторікував іще щось, проте Кончетта не звертала уваги. Абра розплющила очі. У них містився цілий всесвіт поезії, рядки надто величні, щоби бодай колись бути написаними. Чи навіть збереженими в пам’яті.

– Не переймайся, – промовила Кончетта. Вона взяла на руки дитину і поцілувала її делікатну голівку, там, де пульсувало джерельце тім’ячка, де так близько під сподом жила магія розуму. – Що зроблено, те зроблено.

Однієї ночі, місяців за шість після того не-зовсім-скандалу через Абрин послід, Люсі приснилося, що її дочка плаче – ридма ридає. У цьому сновидінні Аббі перебувала не в головній спальні їхнього будинку на Ричард-корт, а десь вдалині довгого коридору. Люсі кинулась бігом на ті ридання. Спершу там по обох боках були двері, потім сидіння. Блакитні, з високими спинками. Вона опинилася в літаку або в залізничному потязі. Пробігши, як їй здалося, цілі милі, вона побачила двері туалету. Її дитинка плакала за ними. Не голодним плачем, а з переляку. Можливо, навіть

(«О Господи, о Діво Маріє»)

вона поранилась і плакала від болю.

Люсі жахливо злякалася, що двері можуть виявитися замкненими і їй доведеться в них битися (хіба не так завжди відбувається у кошмарних сновидіннях?), але ручка обернулась і вона відчинила двері. У той же час її вхопив новий страх: «А що, як Абра в унітазі? Про такі випадки постійно читаєш. Немовлята в унітазах, немовлята в сміттєвих контейнерах. Що, як вона тоне в тому сталевому глеку, які зазвичай встановлюють у громадських вбиральнях, борсається, і тільки її рот і ніс стирчать над поверхнею блакитної дезінфікованої води?»

Але Абра лежала на підлозі. Лежала гола. Її затоплені слізьми очі дивилися на матір. На грудях у неї чимсь, схожим на кров, було написано 11.

Девіду Стоуну снилося, що він бігом жене на крик своєї дочки вгору по безкінечному ескалатору, який рухається – повільно, проте невблаганно – у протилежному напрямку. Гірше за те, це ескалатор у торговельному центрі, а сам цей торговельний центр охоплено вогнем. Він мусив би задихнутися і впасти задовго до того, як досягне верху, але в цій пожежі не було диму, тільки язики пекельного полум’я. І звуків не було жодних, окрім плачу Абри, хоча він і бачив людей, що палали, немов вимочені в гасі смолоскипи. Видобувшись нарешті нагору, він побачив Абру, вона лежала на підлозі, наче кимось покинутий пакуночок зі сміттям. Навкруг неї металися чоловіки і жінки, неуважні, і, попри полум’я, ніхто не намагався скористатися ескалатором, хоча той і їхав донизу. Вони просто шарпалися безцільно на всі боки, немов ті мурашки, чий дім-горбок щойно вивернуло фермерською бороною. Одна жінка на підборах «стилетто» мало не наступила на його доню, якби таке трапилося, це б її майже напевне убило.

Абра лежала гола. На грудях в неї було написано цифри 175.

Стоуни прокинулися одночасно, обоє спершу упевнені, що плач, який вони чують – це відлуння щойно ними бачених сновидінь. Проте ні, плач лунав в одній з ними кімнаті. Аббі лежала у своїй колисці під Шреком-тарахтавкою над нею, очі широко розплющені, крихітні кулачки стискаються, кричить, аж заходиться.

Переміна підгузків її не заспокоїла, мамина цицька теж, не допомогло ані безкінечне носіння на руках туди-сюди по коридору, ані тисяча куплетів «Коліс на автобусі»88. Нарешті, тепер уже дуже налякана – Аббі була її первісточкою, і Люсі відчула себе загнаною в глухий кут, – вона зателефонувала Кончетті в Бостон. Хоча йшла лише друга година ранку, Момо відповіла вже на другому гудку. Їй було вісімдесят п’ять, і сон в неї був такий же тонкий, як її шкіра. Вона уважніше дослухалася до плачу своєї правнучки, аніж до плутаної розповіді Люсі про всі ті звичайні засоби, які вони намагалися застосувати, а потім поставила доладні запитання:

– Чи є в немовляти температура? Чи не смикає вона себе за вушко? Чи не сукає вона ніжками, ніби ось-ось накладе купку merda89?

– Ні, – відповіла Люсі, – нічого такого. Вона трішки угрілася від плачу, але я не думаю, щоби це гарячка. Момо, що мені робити?

Четта, тепер вже сидячи за своїм письмовим столом, не вагалася:

– Дай їй іще п’ятнадцять хвилин. Якщо вона не заспокоїться, не почне смоктати цицьку, вези її до шпиталю.

– Якого? До «Браяма й Жіночого»90? – нічого іншого не прийшло до голови розгубленій, збентеженій Люсі. – Це ж сто п’ятдесят миль!

– Ні-ні. До Бриджтона91. Зразу через кордон у Мейні. Це трошки ближче, ніж до Конкорда92.

– Ти певна?

– А чи я не дивлюся зараз на монітор свого комп’ютера?

Абра не заспокоїлася. Плач так і тривав – монотонний, дражливий, лячний. Коли вони приїхали до Бриджтонського шпиталю, була за чверть четверта, і Абра голосила так само на повну потужність. Поїздки їхньою «Акурою»