Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Я прощаюсь з Аліною і їду додому. Всередині ще все кипить. Це ж треба, який паршивець!

Цікаво як довго у нього це з Ларисою?! Хоча ні, не цікаво!

Неприємний здогад біжить думками. А чи не через це Давид хотів тримати у таємниці їхні стосунки?

Наївна дурепа! Ти просто наївна дурепа, Злато!

Авжеж через це!

Ууу, ти ж Сотник! Хтива скотина!

А щоб тобі відсох, падлюко ти така! — лютую подумки.

А Аліна завжди його недолюблювала. Просте співпадіння? Чи вона щось знала?

Обов’язково треба буде запитати.

Вирішую на квартиру ще не їхати. Краще пройдуся центром, трохи провітрю голову. Незчуваюсь, коли вже й сутеніти починає. Тоді плентаюся назад на квартиру.

Пів дня вешталася містом і толком не пригадаю де й час подівся! Тільки ноги жахливо гудять. Ще б пак! Такий крос на шпильках! А в голові як був хаос — так і залишився!

Зранку набираю шефа.

— Валерій Остапович, доброго ранку!

— Так, Макаренко! А він добрий?

О, шеф не в гуморі.

— Я б хотіла на два дні відгул взяти. Почуваю себе..ее.. погано, захворіла щось трохи, — брешу й не червонію.

На тому кінці повисає розуміюча тиша.

— Гаразд. Це й на краще. Ем. Тобто, видужуй, Злато!

— Аякже, дякую!

І він відхиляє виклик. Шеф явно ще сердитий на мене. Хтозна-що там творилося після того, як я пішла.

Так потрібно набрати Аліну. За декілька хвилин я вже слухаю гудки. О, ну нарешті.

— Привіт, Аліно! Ну що, ти дістала номер?

— І тобі привіт! Так, є, — тоді заминається на мить і додає, — тут таке дійство вчора розгорнулось.

Чорт, так і знала!

— Аль, може через обід зустрінемося в тій кафешці, що неподалік офісу?

— Так, гаразд, — каже, та захвату у голосі цілий нуль.

У домовлений час я сиджу за столиком у кафе і нервово постукую нігтем по чашці з кавою, раз у раз позиркуючи у вікно. Аліна спізнюється. Мені приносять другу чашку кави. Нарешті дзеленькає дзвіночок на дверях і вже за мить колега плюхається на стілець навпроти мене.

— Привіт, вибач. Завал на роботі, швидше не змогла.

— Все ок, добре що вирвалася, — намагаюся приховати легке роздратування в голосі.

— Маю небагато часу, то краще перейду одразу до справи, — Аліна не зраджує собі, прямота — її улюблена фішка.

— Так, краще не ходити кругами, — погоджуюся.

Я вичікувально на неї дивлюся.

— Шеф вчора до Сотника ходив. Сама розумієш, всі на нервах. Та й Давид твій не відзначається терпимістю.

На цих її словах так і кортить вигукнути, що ніякий він, в дідька, не мій!!! Аж руки сверблять. Я міцніше стискаю чашку. Аліна бачить цей мій жест, проте продовжує :

— Коротше. Остапович намагався трохи врезонити його, але той геть злетів з котушок. Не знаю, як у нього в кабінеті двері виявилися відчиненими. Чи то він так намагався випровадити Остаповича, не зрозуміло. Але те що весь офіс чув їхню скромну бесіду у всіх деталях — факт.

Все стискається всередині від передчуття нової катастрофи. Аліна продовжує.

— Ну, загалом, Сотник кричав шефу щось на кшталт того, що ніхто не вправі йому вказувати де і кого він має трахати. Усі дорослі люди і все таке, ніхто нікого не змушував. Все звучало так, ніби що ти, що Ларка буквально кидалися йому до ніг, а він, бубочка така, геть не винен в тому, що ви так любите його член.

Мої брови мимоволі повзуть вгору від німого шоку, а холодні долоні притискаються до палаючих щік. Який сором! Я думала, що гірше принизити він мене вже не може! А виявляється — ще й як може! Аби тільки нарешті край тим приниженням побачити!

Це пояснює цю дивну інтонацію у голосі Остаповича сьогодні зранку.

Як же тепер на роботу їздити? Капець ситуація!

Я застигло дивлюся колезі у вічі :

— Це все? Чи є ще сюрпризи?

— Злато, правда вона така. Прикрашати не буду. І так, є ще вишенька на торті, — примруживши очі твердо видає Аліна.

Киваю головою. Валяй! Приб’ю того засранця, як побачу! А сама внутрішньо напружуюсь вся. Готуюсь.

— В кінці Сотник додав, що хтиві сучки — це такі звихнуті на сексі баби, як ти. Тому і скачуть від одного чоловіка до іншого, бо їм постійно мало. І Бриль теж є в твоєму списку коханців. Одним з багатьох. І порадив Остаповичу уважніше підбирати працівників, бо з такими ревними трудівницями як ти — увесь відділ в біса скурвиться.

У голові пустка. Геть усі слова порозліталися у різні боки. Очі стають немов скляні. Я тупо дивлюся на Аліну і ніяк не можу осягнути того, що вона тільки що сказала.

Ненависть. Виявляється її так чітко можна відчути і навіть торкнутися. У неї зелені очі і волосся кольору опалого листя. Найкраще торкатися кулаком. Під дихало. Сильно. Щоб аж кісточки пальців заболіли.

Непрохані злі сльози гарячими струмочками збігають обличчям.

— Гей, ти чого! Він геть не вартує того!

— Аліно, він по мені пройшовся, як каток. Жорстко і нещадно! Зіпсував репутацію! Виставив шльондрою. Це така подяка за кохання? Воно ж має бути світлим, — запинаюсь, давлячись риданнями, що прориваються назовні, — бо це світле почуття! А не таким. Я відчуваю себе огидно брудною!

— Злато, це було що завгодно, але не кохання, — кривиться Аліна, — Не розкисай! Шеф теж не дурень. Він Давида осадив його ж методом. Сказав, що не годиться так про жінок говорити, а то ж можна і добалакатись. Бо такі хтиві самки як не зберуться разом, як не відкрутять йому яйця. А шеф із задоволенням покаже їм, де його, Сотника, кабінет.

Треба було бачити це багряне Давидове обличчя. Ммм, як згадаю — так і кайфую, — Аліна замріялась.

Мене по трохи відпускає. Слабка посмішка пробивається крізь сльози.

— Оце правду шеф сказав. Бажання відкрутити тому гівнюку його дзвіночки таке, аж руки сверблять! Ну як можна бути такою падлюкою?!

— О, це вже зовсім інша справа! — Аліна задоволено киває і подає мені носовичок.