Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

Двері, зачинившись, різко гримають.

У кімнаті темно, хоч очі виколи.

Я впираюся в них долоньками, заплющую очі і не ворушуся. Вушні рецептори звідкись уловлюють легкий шум вітерця і листя, що гойдається, тільки я занадто зациклена на своїх думках, щоб зосереджувати на цьому увагу.

Мені не хочеться вмикати світло, але рука навіщось сама тягнеться, клацаючи вимикач. Я повертаюся і відразу здригаюся, бо бачу поруч із вікном нерухомий, наче висічений з міцного каменю силует.

- Кейн! - мій голос звучить голосніше, ніж двері, що гримнули.

- Ти залишила вікно відчиненим, - не зводячи з мене пильно-чіпких очей, низько говорить він.

- Справді? Треба ж, - я нервово посміююсь і кусаю нижню губу, тікаючи поглядом куди завгодно. Я сама шокована тим, що дійсно забула закрити вікно.

– Кім, що відбувається?

Його голос до невпізнання серйозний. Я обережно підводжу очі й бачу, що погляд Кейна змінився. Все такий же холодний і пильний, він став гострішим за бритву.

- Я ж казала тобі, у мене завтра підсумковий іспит, він дуже важливий і від нього залежить оцінка в атестаті, а ти мене тільки відволікатимеш, - я невиразно бурмочу, дивлячись на свої долоні.

– Ти не відповідала на мої дзвінки.

– Мама забрала у мене телефон.

Дурна, це дуже дурна пауза.

- Я тебе зрозумів.

Біля вікна лунає рух і я піднімаю очі, встигнувши злякатися, що зараз він просто піде геть. Але Кейн лише протягує вікно вниз, закриваючи його. І я здаюсь. Випустивши з грудей видих, що просився, я відвертаюся і закриваю на ключ двері.

Я чую його кроки. Швидкі, квапливі, вони змішані з нетерплячою злістю. Я прикриваю очі і видаю переривчасте зітхання, коли рука смикає мене, наче ляльку, розвертаючи до себе.

Теплі губи наполегливо впиваються в мої і я миттєво відповідаю на поцілунок, запустивши ліву руку в його волосся, жарко вп'явшись у його рот. Поцілунок виходить такої сили, що мої легені потрапляють у нокаут.

Я сумувала. Я так, так сумувала.

- Що трапилося? - розірвавши поцілунок, Кейн переводить дихання, його голос стає м'яким і податливим, наче шовк.

Сині очі тепер з ніжністю дивляться на мене.

- Я отримала двійку з історії і мама про це дізналася.

Я не брешу, кажу правду. Але в повітрі все одно повисає недомовленість. Напевно тому Кейн мовчить. Мій внутрішній голос так і підмиває сказати йому, деручись противними дряпаючими кігтиками по стінці душі.

Бог ти мій, та кого я обманюю?

Я видаю тремтячий видих і відсторонююсь.

– Стен знає про нас. Він сказав, що нічого не розповість батькам, але натомість я маю поцілувати його, - випалюю на одному диханні.

Тиша. Кейн мовчить.

Я затамовую подих і злякано вдивляюся в його обличчя, очікуючи побачити сплеск чогось. Але натомість він із холодним спокоєм запитує, і при цьому його голос звучить якось закрито:

– І що ти зробила?

- Я сказала, що не поцілую його, навіть якщо він буде єдиним хлопцем на планеті.

Кейн знову мовчить. Він починає повільно до мене нахилятися, ніжно торкаючись пальцем моєї щоки, і я затримую дихання. Я не могу зрозуміти вираз його обличчя. 

- Я поговорю з ним, - раптом випалює він, рішуче усуваючись.

- Ні! - я хапаю його зап'ястя, злякано вчепившись пальцями.

Кейн зупиняється, дивлячись мені у вічі, і тепер я бачу це в його погляді. Буяння почуттів, жарке полум'я з гніву та ревнощів.

Я вже починаю шкодувати, що розповіла йому, мій голос тремтить і я починаю заїкатися:

- Він... Він нічого не зробить. Я знаю його... з пелюшок. Блефує... Не здатний... Я сама з ним поговорю. Будь ласка, не треба. Будь ласка...

З горла видирається жалюгідний схлип.

- Кім, - Кейн перехоплює мої руки, що почали тремтіти. - Кім, заспокойся. Добре, я не буду.

І мене відпускає. Я відчуваю, як напруга, що електричним струмом гуде у моїх м'язах, раптово слабшає. Кейн цілує мене в лоб і обіймає, міцно притискаючи до себе.

Я заплющую очі, тонучи в теплих обіймах, концентруюся на запаху м'яти та його шкіри, але в голові все одно мимоволі спливає перекошене обличчя Стена і його палкі погрози. Десь з надр моїх грудей піднімається вкрадливий уїдливий голосок:

Ти сама віриш у свої слова?