Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Загір незабаром покинув мою кімнату і подався до охоронців. Я чула як вони пройшли повз двері моєї спальні.

Цієї ночі, здавалося, я не зможу заснути, але темрява забрала мене у свої обійми перед світанком.

Мені снилась Арнола. Красивий стародавній замок, що стоїть над урвищем. Над ним кружляли чайки, унизу шуміла вода. Біла піна шипіла на камінні. Не люблю воду навіть уві сні, тому намагалася не дивитися вниз. До фортеці тисячі дверей вела наїжджена дорога, якою користувалися численні прочани, шукачі пригод чи просто допитливі мандрівники. Вона вела сюди від найближчого міста, де ділки пристосувалися збирати цілі диліжанси та влаштовувати екскурсії. Провідники збирали групи, водили їх територією палацу та розповідали страшні історії, половину з яких вигадували на місці. Атмосфера палацу дозволяла фантазії розігратися на повну. Будівлю начебто спеціально створювали, щоб лякати гостей і навівати на них тугу та трепет.

Хоча послідовники Святої Тасинії не погодилися б із цією думкою. Вони вважали величезний похмурий палац із темно-сірого каменю з трьома вежами та двома рівнями підземних ходів чудовим витвором архітектурного мистецтва, який був просякнутий життєдайною енергією богині.

Уздовж основного шляху до палацу розташувалися торговці. Вони розкладали товар на дерев'яних столиках чи просто на землі. Продавали їжу, але частіше – сувеніри та обереги.

Я спостерігала за цим здалеку. Відчувала вітер у своєму волоссі, запах вологого каменю та сирої землі.

Мало хто з мандрівників знав, що до палацу можна підійти з іншого боку. Над урвищем звивалася, як змія, ледь помітна стежка. Вона була непомітна зі сторони основної дороги та головних воріт, і вела до розлому у стіні. Він утворився, коли фортецю штурмували під час революції, а потім його залишили на згадку.

Стіна з чорного каменю величезна, людина поруч із нею здавалась мишею. Я пролізла на територію палацу та озирнулася. Незвично тихо та безлюдно. Ні душі. Такого я ніколи не бачила, звикла, що на подвір'ї завжди є відвідувачі.

- Гвен, - вітер доніс до мене шепіт. Він звучав як давно забута приємна, але водночас тривожна мелодія. Швидко піднявши голову, побачила силует, що майнув, в одному з вікон, і одразу попрямувала до палацу.

Непримітні двері разюче відрізнялися від прикрашеного головного входу, хоч вони теж могли похвалитися різьбленням і хитромудрою ручкою. Двері взагалі були особливістю цього палацу. Кожна з них могла розповісти окрему історію, висічену на ній майстрами минулого.

Скрипнули петлі. З темного проходу, що відкрився, на мене повіяло прохолодою підземелля: запахом вогкості, плісняви ​​та землі.

- Гвен, - нове напівзітхання. Немов шепотіли самі стіни приємним жіночим голосом. Давно знайомим і близьким, але водночас чужим та безликим.

Коридор і його темрява поглинули мене. Навколо залишилися лише контури позбавлені фарб. Ішла майже навпомацки, перевіряючи підлогу перед собою ногою. Навколо було тихо. Занадто тихо. Наче хтось наклав на приміщення заклинання, що блокувало навколишні звуки. Не було навіть шереху моїх кроків. Але я вперто рухалася вперед.

- Гвен, - моє ім'я розірвало тишу та темряву. Попереду з'явилося світло вогника, йти стало простіше.

Незабаром я опинилася в кімнаті, посеред якої стояла криниця. Здивовано зупинилася, оглядаючи незнайому вітальню. Два маленькі віконця практично не давали світла. Замість них із цим завданням справлялися безліч свічників, від яких приміщення наповнювалося рудим світлом. Праворуч горів камін, вогонь гнівно гриз гілки, наче був не в гуморі. Сірі темні стіни прикрашали коричнево-червоні гобелени та голови тварин зі скляними очима. Над криницею схилилася жінка, вона вперла долоні в кам'яну стінку і, згорбившись, нависла над нею, вдивляючись углиб. У неї було світле волосся і великі грубуваті риси обличчя. На іконах її завжди зображали красивішою, жіночнішою і тендітнішою. Хоча Тасинія була гарна й у своїй великій статурі. Свого часу вона вважалася дуже привабливою саме через силу, через широкі плечі, огрядні стегна та м'ясисті ноги. Але погляди на красу змінилися, і художники сучасності поступово вписали у них святу.

Я відчужено спостерігала за тим як жінка сунула руку в колодязь. Хлюпнула вода, приймаючи кінцівку, а потім випустила її разом із тим, що вона стискала в пальцях. Тасинія міцно тримала за чорне волосся голову людини. Сплеск води та гучний зойк супроводили його руки, що вчепилися в зап'ястя жінки й спробували відчепити її пальці. Але марно. Вона різко опустила руку, повертаючи бранця під воду та продовжила тримати. Вода пузирилась і здиблювалася, виливаючись за край на кам'яну підлогу, здавалося, що вона ось-ось закипить. По поверхні били руки. Але велика сильна жінка тримала міцно. Через кілька хвилин усе закінчилося. Вода повільно спала і знову стало тихо. Тасинія витягла руку, струсила з неї краплі й відійшла до каміна.

Я бачила її не вперше. Саме там. У палаці тисячі дверей. Не знаю, чому вона обрала його. А ще не знаю чому ніхто так і не зміг довести всі її жахливі вчинки, чому люди віддали перевагу ігнорувати їх та бачити в цій жінці святу?

Колись давно я розповіла про те, що побачила, мамі та батькові. Мені не повірили й покарали за те, що я вигадую такі жахливі казки. Синяки з ніг та спини сходили три місяці. Більше я про неї нікому не говорила.

Ноги самі понесли мене до колодязя. Я не хотіла до нього підходити, не хотіла заглядати всередину, але кам'яна оградка ставала дедалі ближче. Ось я опинилася поряд. Відчула долонями твердий камінь, схилилася нижче. Темна водна гладінь зберігала мовчання і спокій, але в мене раптом сильніше забилося серце. І ось до поверхні з глибини наблизилася світла пляма. Я не одразу зрозуміла, що це обличчя. Лише в той момент, коли маленький хлопчик розплющив очі й рота, ніби верещав, я впізнала його.

- Гвен!

Від голосу, що пролунав у голові, я здригнулася і різко сіла на ліжку. У кімнаті все ще тьмяно горів залишений мною нічник. Єдиним звуком було моє важке дихання. Відкинувши ковдру, рішуче підвелася на ноги. Небо тільки посвітлішало. Значить, я проспала від сили годину.