Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

вірний нарнієць, тому перш за все варто позбутися чужої машкари. Гном змішав для них попіл із вогнища із олією для змащування мечів та наконечників списів. Суміш вийшла вельми огидною на вигляд, але всі познімали остраханські обладунки і спустилися до струмка. Гидка суміш пінилася наче справжнє мило: було щось тепле та домашнє в тому, як Тіріан і двоє дітлахів, схилившись над водою, чухали собі шиї та потилиці чи, форкаючи та сопучи, відплескували піну. До вежі вони повернулися із червоними, розпашілими обличчями, немов їх гарнесенько вмили перед важливою вечіркою. Тепер вони озброїлися мов справжні нарнійці, взявши прямі мечі та трикутні щити.

– Фух! – задоволено вимовив Тіріан. – Так значно краще – одразу почуваєш себе справжнім чоловіком!

Верть палко благав зняти із нього ту левову шкуру, скиглячи, що в ній занадто спекотно і йому незручно через ті складки, що збираються в нього на спині; до того ж, звісно, у такому вбранні він скидався на неабиякого дурника. Але йому не дозволили – відповіли, що доведеться ще деякий час походити так, бо однаково вони збираються його в тому вбранні показати ще декільком звірам, хоч би й до того вони мали зустріти Рунвіта.

Від голуб’ячого та кролячого м’яса лишилися самі об’їдки, тож із собою вони взяли лише трохи печива. За цим Тіріан замкнув вхід до вежі, і вони розпрощалися із гостинною стоянкою.

Минула вже друга година дня, коли вони зрештою вирушили в путь. У всій красі стояв перший, по-справжньому весняний, теплий день. Із бруньок повилазило молоде листячко, проліски вже зникли, але деінде вже траплялися перші первоцвіти. Сонячні промінчики проглядали крізь гілки дерев, пташки радісно цвірінькали, і десь поблизу без упину гомоніли зазвичай непомітні зору струмки. Важко було в такий чудовий день перейматися тяжкими думками про Таша. Діти вперше за весь час відчули, що й справді перебувають у Нарнії, і навіть у Тіріана на серці посвітлішало, і він, крокуючи на чолі їхнього маленького загону, наспівував старий-престарий нарнійський марш із приспівом:

Хей-хо, турум-тум-тум,

Бий, бий, бий в барабан!

Слідом за королем йшли Юстас і гном Поґін, що називав хлопчику незнайомі ті чи інші нарнійські дерева, пташок та рослини, а іноді й сам Юстас розказував про англійську флору та фауну.

Далі йшов Верть, а за ним Джил із Діамантом, що трималися дуже близько одне до одного. Єдиноріг, як ви б сказали, підкорив серце Джил. Вона вважала (і не дуже-то й помилялася), що він є найблискучішим, найвишуканішим, найграціознішим звіром з тих, кого їй доводилося бачити; і ті, хто не був із ним знайомий, ніколи б не повірили, що той ніжновустий та м’якоречний звір може бути таким безжалісним та нещадним до ворога, коли справа доходить до битви.

– Ох, до чого ж добре! – промовила всміхнена Джил. – Просто йти собі, ніби прогулюючись. Як же мені кортіло б, аби на час наших пригод випадало більше таких прогулянок. Шкода, що в Нарнії завжди стільки всього трапляється…

Єдинорогу довелося пояснити їй, що вона помиляється. Він розповів, що сини та доньки Адама та Єви з’являються зі свого загадкового світу лише в смутні для Нарнії часи, але це зовсім не означає, що таке трапляється часто. Навпаки, між їхніми появами зазвичай проходили сотні чи навіть тисячі років, коли одного миролюбного короля зміняв інший не менш миролюбний, аж доки майже неможливо було згадати їхні імена чи навіть скільки їх було, і майже нічого не відбувалося такого, про що можна було б згадати в книжках з історії. Він розповів їй про стародавніх королев та героїв, про котрих вона навіть і не чула: про королеву на ім’я Біла Либідь, що жила ще до часів Білої Відьми й одвічної зими і чия врода була такою, що коли вона дивилася на своє відображення десь у лісовій заплаві, її дивне обличчя ще цілий рік та один день виблискувало звідти зоряним світлом. Ще він розповів їй про зайця, якого звали Місячний Ліс, – той міг, сидячи біля озера Чан, за оглушливим ревінням водоспаду розчути, про що шепотілися люди в далекому Кейр-Паравелі. Розповів про короля Гейла (дев’ятого нащадка Френка – першого з нарнійських королів), що вирушив у плавання до далеких Східних морів і звільнив мешканців Самотніх островів від страшного дракона, і вони, аби віддячити йому за те, віддали Самотні острови в його володіння, навіки приєднавши ці землі до королівства Нарнія. Він розказував про століття, коли в Нарнії царювали щастя і злагода і єдиними визначними подіями були видатні танці та свята, а більш за все – лицарські турніри, і кожен день, кожен тиждень були кращими за попередні. Він усе розповідав й розповідав, а у Джил у голові вимальовувалися картини тих щасливих років, тих тисячоліть, і вона немов дивилася вниз із якогось пагорба на неземної краси рівнину, порослу деревами, оперезану струмками та нивами, які ширилися до обрію, аж доки не губилися вдалині.

Врешті-решт вона мовила:

– Ох, як же я сподіваюсь, що невдовзі ми вгамуємо Крутя і до Нарнії повернуться спокійні, щасливі часи. А ще більше я сподіваюся, що вони триватимуть довго-довго і ніколи не скінчаться. Коли-небудь наш світ спіткає кінець, але, можливо, на цей світ чекає щасливіша доля. О, Діаманте, хіба не було б чудово, якби в Нарнії завжди було саме так, як ти щойно казав?

– Е-е-е, ні, сестро, – похитав головою Діамант, – усі світи зустрінуть свій кінець. Лише на країну Аслана чекає інша доля.

– Що ж, тоді я маю надію, – відповіла Джил, – що кінець цього світу настане за мільйони-мільйонів років… Агов! Чого це ви стали?

Король, Юстас і гном мовчки вдивлялися в небо. Джил здригнулася, згадавши всі ті страхіття, які їм траплялися на шляху раніш. Але цього разу то було щось зовсім інше – маленька цяточка, що здавалася чорною на тлі блакитного весняного неба.

– Судячи з польоту, я ладен поклястися, що то розумний птах, – зауважив єдиноріг.

– Згоден, – кивнув король. – Питання лише в тому, хто перед нами: друг чи один із Крутевих шпигунів.

– Як на мою думку, ваша величносте, – втрутився гном, – він неабияк схожий на орла Гострозора.

– Чи не сховатися нам під деревами? – запропонував Юстас.

– Ні! – обізвався Тіріан. – Краще завмерти і стояти непорушно, мов скеля. Варто нам поворухнутися, як він одразу ж нас помітить.

– Дивіться, він завертає! Нас уже помітили… – сказав Діамант. – Він знижується широкими колами і наближається до нас…

– Тримай стріли напоготові, леді! – промовив Тіріан