Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

У словах Юстаса сенс безсумнівно був, але тепер Джил це навіть обурило: чому у своїй улюбленій манері він холоднокровно розважливий, коли у решти кров так і кипить.

Та Тіріан уже й сам збагнув, що чужинці за командою додому не вернуться (хіба що Аслан зробить чудо), тому вирішив наполягати, щоб вони пробиралися через Південні гори у Древляндію, де, можливо, і знайдуть притулок. Але дороги чужинці не знали, а послати з ними не було кого. І крім того, як передрікав Поґін, тільки-но остраханці покінчать з Нарнією, вони, напевне, посунуть на Древляндію — і тижня не мине, як вона опиниться у них під п’ятою, тим більше вже хто-хто, а тісрок завжди зазіхав на північні землі… З огляду на це Тіріану нічого не залишалося, окрім як зглянутися на палкі благання Джил і здатися перед холодними доводами Юстаса — і залишити їх при війську «випробувати щастя у бою» або, як він сам обережно висловився, «прийняти іспит, посланий на їхню долю Асланом».

Спочатку королю була осоружною сама думка про повернення до Хлівного пагорба, принаймні, поки не впаде темрява. Та гном запевнив, що, діставшись туди засвітла, нікого вони там не знайдуть, крім остраханського вартового. Звірі були налякані вигадками Крутя про Таша або новоявленого «лихого» Аслана, чи то пак, Ташлана, тож вони й близько не підійдуть до страшного місця, поки їх не покличуть на опівнічну зустріч. А остраханці — ті тим більше — у лісах завжди почували себе дуже незатишно. Ось і Поґін вважав, що навіть при світлі дня можна прокрастися щонайближче до хліва непоміченими. Набагато важче це буде зробити вночі, коли Круть скличе звірів на збори, а остраханці виставлять усі караули. А от на той випадок, якщо великий збір таки відбудеться, було б непогано приховати Вертя де-небудь неподалік, на задвірках, з тим, щоб пред’явити його за нагоди. Ідея видалася путящою вже хоча б тому, що єдиний, нехай доволі й малий, шанс на перемогу і полягав у тому, щоб захопити супротивника, а в цьому випадку — й тубільних жителів Нарнії — зненацька.

З цим важко було не погодитися, і маленький загін попростував на північний захід, у напрямку ненависного пагорба. Час від часу над ними кружляв орел, а на передишку він іноді сідав на спину ослюка. Та як би хто не стомився, ніхто й помислити не міг сісти на єдинорога, навіть король.

Джил і Юстас ішли пліч-о-пліч. Відвага переповнювала їх через край, коли вони благали короля взяти їх у похід, та з кожним кроком вона вивітрювалася, аж поки не зникла зовсім.

— Поул, — пролунав шепіт Юстаса, — повинен зізнатися тобі, що серце в мене, здається, втекло в п’яти.

— Це ще нічого, містере Бяклі, — прошепотіла у відповідь Джил, — безсердечним легше стинатися. А у мене всі жижки трясуться, якщо бажаєте знати.

— Трясця — це ще що, — заперечив Юстас, — зате мене ось-ось знудить.

— А ось про це краще помовчати, — шикнула на нього Джил. І якийсь час вони йшли мовчки.

— Поул, — нарешті не витримав Юстас.

— Що ще?

— А що буде, як ми загинемо?

— Якщо загинемо — нас не буде, я так думаю.

— Я не про те. Що буде в нашому рідному світі? Раптом розплющиш очі — і ти знову в потязі? Чи щезнеш без сліду — і більше про тебе ані слуху ані духу? Чи буде вважатися, що ми померли в Англії?

— Про це я якось не задумувалася, — зізналася Джил.

— Уявляєш, як видовжаться обличчя у Пітера і всіх наших, коли ось щойно ми махали їм з вікна і тут потяг зупиняється — а нас немає. Або є… два холодних… Але це в тому випадку, якщо ми будемо там, в Англії.

— Який жах! — не стрималася Джил.

— Ну нам-то жахатися нема чого, — заспокоїв її Юстас, — нас-то в будь-якому випадку вже не буде.

— Ах, як би мені хотілося… хоча ні… — осіклася Джил.

— Ти щось сказала?

— Я хотіла сказати, що мені майже захотілося, щоб нас і зовсім тут не було — хотіла, та не сказала. Тому що, якщо навіть я загину, то загину в битві за Нарнію, а це краще, ніж дожити до сивого волосся, перетворитися на стару бабцю, що утратила здоровий розум і їздить на візочку, а потім все одно померти.

— Або того гірше — розбитися в аварії на британської залізниці…

— А до чого тут залізниця?

— А от коли нас смикнуло, я вже було подумав, що це аварія, а тут раптом — зирк, а це нас закинуло до Нарнії — навіть від серця відлягло.

Поки Джил з Юстасом розмовляли про своє, решта обговорювали нагальні плани, щоб відволіктися від похмурих думок. Оскільки голови в усіх були заклопотані тим, як і що належить зробити сьогодні вночі, то тяжкі роздуми про колишню велич Нарнії і нещастя, що обрушилися на неї останнім часом, відійшли на задній план. Якби відразу всі раптом замовкли, то приховані думки пудовим тягарем зігнули б кожного, позбавляючи сили духу, але розмова не стихала. Більше того, Поґін навіть радів від передчуття того, що, на його думку, має статися. Він чомусь вважав, що на їхній бік перейдуть і кабан, і ведмідь, і, само собою, кмітливі пси. І вже зовсім неможливо було уявити, щоб усі гноми пішли за Гріфлом. А те, що січа може відбутися в нерівному світлі багать та поміж дерев у нічному лісі, розглядалося навіть як перевага слабшої сторони. Ну а потім — як знати? — станься перемога в сьогоднішній борні, може й не варто вступати в битву з остраханським військом, тим більше що в чистому полі його не здолати?

Чому б не зачаїтися в лісах чи серед західних пусток за великим водоспадом і не пожити життям вільних розбійників? А там, дивись, до них приб’ються інші розумні звірі, та й древлянці не залишаться осторонь. І тоді покинуть вони свої схрони і завдадуть остраханцям такого нищівного удару, що загарбники (а на той час остраханці вже втратять усіляку пильність) так і зададуть драпака. Нарнія прокинеться, і тоді відбудеться щось на зразок того, що було за часів Міраза!

Лише Тіріан, слухаючи слова своїх супутників,