Читати книгу - "Домбі і син"

Тоді містер Перч починав розповідати про години тяжкого неспокою, що їх він пережив разом із місіс Перч у Болс-Понді, відколи обоє запідозрили, що «щось не гаразд». Тоді містер Перч, стишивши голос так, ніби в сусідній кімнаті лежав непохований труп фірми-небіжчиці, розказував слухачам і глядачам, що про той негаразд місіс Перч уперше здогадалася по тому, як він (Перч) стогнав уві сні: «Дванадцять і дев’ять пенсів за фунт! Дванадцять і дев’ять пенсів за фунт!» Даний прояв сомнамбулізму пояснювався, на його думку, враженням, яке справила на нього переміна в обличчі містера Домбі. Тоді він повідомляв аудиторію про те, як одного разу сказав: «Насмілююсь спитати, сер, чи немає у вас якої неприємності?», — на що містер Домбі відповів: «Вірний мій Перче… та ні, такого не може бути!» — по чому, вхопившись за чоло, додав: «Залиш мене самого, Перче!» Тоді… одне слово, містер Перч — ця жертва свого службового становища — брехав на всі лади, подеколи так жалісно, що сам починав плакати, і справді щиро вважав сьогодні за правду те, що сам же учора вигадав.

Бесіди ці містер Перч завжди завершував делікатним зауваженням, що «звичайно, які б підозри у нього не снувалися» (ніби вони взагалі в нього колись були!), «не така він людина, щоб зраджувати чиєсь довір’я, — правда ж?» Така сентенція викликала в слухачів (серед яких ніколи не бувало кредиторів) велику пошану до порядності містера Перча. Отож він, з чистим сумлінням і зали шивши по собі найприємніші враження, повертався до свого сідала й знову спостерігав за чужими обличчями рахівників та інших, що так непоштиво поводились з великими таємничими книгами, а подеколи навшпиньках ввіходив до порожнього кабінету містера Домбі й перегрібав у каміні, або виходив провітритися на поріг й перекинутися журним словом із першим-ліпшим знайомим, або робив різні дрібні послуги головному бухгалтерові, через якого сподівався влаштуватися посильним в страховому товаристві, коли справи фірми будуть остаточно ліквідовані.

Для майора Бегстока банкрутство те було справжнім лихом. Майор не належав до людей співчутливих — всю свою увагу він зосереджував на Дж. Б., — і не був схильний до виявлення глибших емоцій, якщо не рахувати пирхання і нападів ядухи. Але він так носився в клубі зі своїм другом Домбі, так вивищував його понад цілим загалом, постійно розводячись про його статки, що члени клубу — будучи всього-на-всього людьми — з радістю мстилися тепер майорові, питаючи з виглядом глибокого занепокоєння, чи ж можна було сподіватись такого страшного удару і як переносить його друг Домбі? На ці питання майор, синіючи на виду, відповідав, що світ, сер, взагалі поганюща штука, що Джо здогадувався про дещо, але його обвели круг пальця, сер, як малу дитину, що якби ви сказали таке Дж. Бегстокові, сер, коли він ото їздив з Домбі за кордон і вганяв за тим волоцюгою по цілій Франції, то Дж. — Бегсток чмихнув би вам просто в обличчя — так, так, сер, їй-богу — просто в обличчя! Що Джо обдурили, сер, ошукали, залигали, засліпили, але тепер він уже добре пильнує і все бачить, — так добре, сер, що якби завтра батько Джо встав із могили, він би тому старому шкарбунові й на гріш не повірив, тільки сказав би, що його син Джо — занадто битий вояка, щоб дати себе обдурити ще раз, сер. Що Дж. Б. — підозріливий, злий, оприскливий, кінчений недовірок, сер, і що якби це позволила його гідність, — гідність крутого й твердого старого майора старої школи, який мав честь бути особисто знаний і високо оцінений їхніми королівськими високостями покійними герцогом Йоркським та герцогом Кентським, — то він оселився б у бочці, хай йому біс, сер! І завтра ж виставив би ту бочку на Пелл-Мелл, щоб показати людству, як він його зневажає!

Все це й різноманітні варіації на цю ж тему викликали в майора стільки апоплексичних симптомів і він так крутив головою й так жахливо ричав з обурення та образи, що молодші члени клубу почали гадати, ніби він уклав гроші в підприємство свого друга Домбі й тепер їх утратив; хоча старші вояки, люди бувалі, які краще зндли старого Джо, і слухати про це не хотіли. Безталанний тубілець, котрий не висловлював жодної гадки, терпів страшенно — і не так в плані моральних почувань, що їх майор тримав під рясним щогодинним обстрілом, як у плані фізичної чутливості до штовханів та ударів, які сипались на нього безперервно. Шість тижнів поспіль по оголошенні банкрутства нещасний чужинець жив під ливним дощем щіток та лопаток для чобіт.

У місіс Чік жахлива катастрофа викликала три думки. Перша — що вона нічого не розуміє. Друга — що її брат не зробив належного зусилля. І третя — що якби її запросили на весільний обід, то нічого подібного не сталося б, як вона свого часу й казала.

Та що б хто не думав, жодна думка не затримала, не зменшила й не збільшила катастрофи. Було зрозуміло, що фірма згортає справи з якомога меншими збитками, що містер Домбі добровільно відмовляється від усього, що мав, і не просить ні в кого ласки. Що про будь-яке відновлення діяльності фірми немає й мови, бо всі запропоновані йому дружні компроміси він рішуче відхиляє; що він відрікся од усіх почесних і престижних посад, які займав, як особа, шанована серед купецтва. Дехто казав, ніби він при смерті, інші запевняли, що він сходить з розуму від горя, і всі водно говорили, що містер Домбі — пропаща людина.

Клерки розбіглися, попередньо влаштувавши собі поминальний обід, що, ожвавлений жартівливими піснями, пройшов чудово. Дехто знайшов собі посаду за кордоном, дехто — в інших вітчизняних фірмах, дехто майнув у гості до заміських родичів, що їх, як раптом виявилось, вони завжди дуже любили, дехто шукав місця, оголосивши про це в газетах. Зі старого штату залишився тільки містер Перч, що сидів на своїй перекладині, споглядаючи нових рахівників, чи зривався з неї, щоб прислужитися чимсь головному бухгалтерові, котрий мав улаштувати його в страхове товариство. Контора незабаром стала брудна та занехаяна. Головний продавець пантофель і нашийників з кутка двору вже не знав би, чи варто йому скидати вказівного пальця до капелюха, якби там мав з’явитися містер Домбі, а носильник, засунувши руки під свою білу фартушину, просто і повчально проповідував про чванство, що (як він сам спостеріг) не дурно