Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

На якусь мить Джил здалося, що Круть збожеволів. Невже він і справді зібрався розповісти звірам всю правду? А рядами вже пронісся подув жаху й гніву і пролунав грізний рев.

— Гр-р-р, — ширилися над натовпом ревіння та гарчання. — Де він? Хто він? От я йому попсую шкуру кігтями та іклами!

— Помічений він був учора ввечері, — намагаючись перекричати натовп, заверещав Круть. — Та підлий боягуз утік! А звати його — Ослюк! Він і є осел ослом, жалюгідний ослючишко. Але якщо ви побачите цього осла…

— Гр-р-р, — пролунав грізний рик. — Нехай тільки попадеться до нас у лапи! Ми вже спустимо з нього чужу шкуру.

Джил кинула погляд на короля. Від несподіванки той і рота роззявив. На обличчі його читалася розгубленість. Тільки тут Джил і сама усвідомила всю глибину найпідлішої підступності. Підмішуючи ложку правди в бочку брехні у всіх на очах, ворог зумів надати зухвалій брехні правдоподібності. Який сенс виступати вперед і переконувати когось: «А чи знаєте, тут дехто начепив на бідного ослика лев’ячу шкуру, щоб обдурити вас, звірі?!» На це Круть сам перший скаже: «А я що казав!» І який сенс тепер виводити ослика в сіромашній лев’ячій шкурі? Зопалу його могли й самого роздерти на шматки з шкурою разом!

— От так от — замість ходового вітру в наших вітрилах в обличчя нам дмухнув зустрічний, — видихнув Юстас.

— Ґрунт зіслизає під ногами, — прошепотів Тіріан.

— Яке підла підступність! — сказав Поґін. — Готовий заприсягтися, все це каверзні підступи Рудого.

Розділ 10

Кому ввійти у хлів

Тут Джил відчула, ніби щось лоскоче їй вухо. Виявилося — єдиноріг: з усіх своїх кінських сил той норовив, не зриваючись на іржання, їй щось прошепотіти. Прислухавшись, вона мовчки кивнула й навшпиньки стала пробиратися назад, туди, де смиренно стояв ослюк Верть. Там вона потай обрізала ремінці, що тримали на ослиному горбу лев’ячу шкуру. Ох, пізнав би ослик почім ківш лиха, якби втрапив на очі в тому непоказному вигляді після тієї обмови, що на нього звів Круть! Добре б ще відтягти цю шкуру кудись подалі, геть з-перед очей, але для Джил то було вже непосильне завдання. Єдине, що їй вдалося, — це заштовхати шкуру щонайглибше в густий чагарник. Потім вона подала віслюку знак — йти за нею, і вони вже разом повернулися до решти.

Тим часом Круть продовжував свою промову.

— Після того як сталося це облудне святотатство, Аслан, кхм… кхм, Ташлан розлютувався вже не на жарт. Надто вже, каже, був він добрий до всілякого звіра, коли з’являвся тут мало не щоночі, щоб найдрібніший звір на власні очі міг мордозріти його! Так от, відтепер він з’являтися не стане! Дочекалися?!

І виття, і нявкіт, і виск, і кувікання, і рохкання прокотилися луною у відповідь на його слова. Та неждано-негадано серед жалібного хору неструнких голосів пролунав гримкий регіт.

— Ви лиш послухайте, що верзе ця мавпочка! — перекриваючи багатоголосся, долинув нарешті розумний голос. — А ви й вуха розвісили! Але ж ми то знаємо, чого ваш вождь, над всіма мавпами мавпа, не хоче виводити до нас дорогоцінного Аслана! А ось чого: його там немає! Немає, як і не було. А були недотепний осел та стара лев’яча шкура, яку ваш господар сам і примавпував бідоласі на горба! А отепер шкура хтозна-де подівалася, от він і не знає, як тут йому бути!

По той бік багаття Тіріан не міг розгледіти облич, та ладен був заприсягнутися, що це не хто інший, як Гріфл, ватажок гномів. Його здогадка підтвердилася за якусь мить, коли дружний гурт гномів заходився вторити своєму ватажку, скандуючи по складах:

— Не зна-є, не зна-є, не зна-є, як тут бу-у-ти!

— Ану, цить! Цить, ви, створені з пороху! — перекрикуючи всіх і вся, втрутився таркаан Рішда. — А ви, славні звірі Нарнії, слухайте мене! А то накажу своїм яничарам — і всі скуштуєте в мене ятагана! Ваш владика вже вам, певно, розказав про мерзенного ішака. І ви уявили, що раз несправжній цей, то справжнього й зовсім немає?! Нема, мовляв, Ташлана за моєю спиною, у хліві? Так тремтіть, нечестивці! Тріпотіть!

— Ой… ай… ох… — на різні голоси затріпотіли звірі.

Та гноми стояли на своєму.

— Угамуйся-но, смаглолиций! — покричали вони у відповідь. — Нехай твоя ручна мавпочка покаже нам, що там у хліві! «Власні очі — кращий свідок», — так кажуть у нас, у гномів.

На мить запала пауза, у яку втрутився Круть.

— Ви, гноми, либонь, гадаєте, що тут найрозумніші та найголоватіші. Однак стривайте-постривайте. Я ж не стверджував, що якщо Ташлан не хоче бачити вас, то і вам його не побачити! Абихто охочий може з ним побачитися хоч зараз!

Зібрання принишкло. Проминула тягуча хвилина, і тишу відважився порушити ведмідь.

— Щось я погано розумію, — спантеличено пробасив бурмило, — я думав, тут говорили…

— Він думав! — перекривив його Круть. — Наш ведмідь не тільки спить та лапу ссе, він ще й думає! Нечувана річ — ведмідь, що думає! Так от, слухайте ви всі, кому ведмідь не наступив на вухо: ви й справді зможете зустрітися з Ташланом! Та коли вже він урадив не з’являтися сам, то ми повинні вирішити, кому йти до нього.

— Ура! Ура! Ура! — гаркнула відразу добра дюжина горлянок. — Хвала нашому пану! Ми знову побачимо Аслана! І він побачить нас! І перемінить гнів на ласку! І стане все як і було! — І тут защебетали пташки, загавкали навперебій собаки, подужчав шум і гам та знявся неабиякий гармидер. Усі разом посхоплювалися з місць; ще трохи — й усією юрбою поринули б усередину, проте…

Проте всіх зупинив відчайдушний крик Крутя:

— Назад! Куди ви?! Не всі одразу!

Звірі зупинилися, багато хто так і завмер: хто з піднятою лапою, хто з хвостом, що виляв до того. Й усі голови повернулися в один бік.

— Я думав, тут кажуть… — почав був ведмідь, та Круть перервав його на півслові:

— Увійти може кожен, та… лише по черзі! Хто перший? До речі, попереджаю: я зовсім не ручаюся, що він у доброму гуморі. З тих пір, як учора проковтнув настирливого короля, він ходить і облизується. А сьогодні зранку до того ж і без ліку рикав. Тому особисто я тепер до нього