Читати книгу - "Син"

Маркус Енсет злякався.

– Що, малий, боїшся? – спитав дебеліший з двох пацанів, заступаючи йому шлях.

Маркус невпевнено похитав головою і ковтнув.

– Ще б пак! Злякався, аж упрів од страху, жирна свиня. Чуєш, як смердить?

– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав інший пацан.

Їм було років по п’ятнадцять, а може, й по шістнадцять. Або навіть по сімнадцять. Маркус цього не знав, але він чітко знав, що вони набагато більші й старші за нього.

– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав більший пацан і вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобі потім повернемо.

– Коли-небудь, – знову зареготав інший.

Маркус подивився на вікна будинків уздовж тихої вулички. Шибки гляділи чорними незрячими стеклами. Зазвичай він намагався не попадатись людям на очі. Він охочіше бував невидимкою: намагався непомітно прошмигнути у хвіртку і тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз він сподівався, що десь відчиниться вікно і дорослий голос нагримає на великих хлопців, щоб забирались геть. Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звідки там вони є, до району, де місце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Літня тиша. Тривали канікули, і решта дітей з їхньої вулиці роз’їхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскільки Маркус у неї бавився сам по собі. Але доки ти малий, є певні ризики, що різко зростають, щойно ти виявляєшся сам, а не в гурті однолітків.

Великий пацан смикнув велосипед з рук Маркуса, і той відчув, що не здатен більше стримувати сльози. Велосипед мама купила йому на гроші, які вони могли б, як планували, витратити на літній відпочинок.

– Мій тато зараз удома, – сказав він, показуючи на червоний будинок – їхній, якраз навпроти порожнього жовтого на іншому боці вулиці, всередині якого він щойно побував.

– То чого ти його не погукаєш?

Здоровило вже сидів на велосипеді Маркуса, перевіряючи, чи зручно буде їхати. Він насупився, бо переднє колесо вихляло – недостатньо повітря в шинах.

– Тату! – крикнув Маркус і тут-таки сам відчув, як невпевнено і фальшиво пролунав його вигук.

Пацани вибухнули сміхом. Другий сів на багажник, і Маркус побачив, як гумові шини почали сповзати з обода.

– Я не думаю, що в тебе є батько, – сказав другий пацан і сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалі!

– Я тисну, дак ти ж тримаєш!

– Я не тримаю.

Всі троє обернулись.

Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Він підняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’їхали вперед. Незграбно зіскочивши з рами, вони витріщились на дядька.

– Що ви, в біса, коїте?! – огризнувся на нього більший пацан.

Дядько нічого не відповів, а лише дивився на нього. Маркус помітив його дивну стрижку – логотип Армії спасіння на футболці і шрами на передпліччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, ніби він чує спів птахів цілого Берґа. Тепер двоє старших пацанів теж зауважили шрами цього чоловіка.

– Ми хотіли просто позичити в нього, покататись…

Голос більшого пацана набрав інших інтонацій і наче потоншав.

– Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.

Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.

– Де ви мешкаєте?

– У Тьосені. А ви… його батько?

– Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?

Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.

Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:

– Його батько наркоман – ти бачив його руки?

– Як тебе звати? – запитав чоловік.

– Маркус, – відповів він.

– Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?

Він отримав відповідь на це запитання, почувши, як відчинились і зачинились підвальні двері.

У Маркуса перехопило подих. Скільки він себе пам’ятав, ніхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав він себе заледве з п’яти років, тобто впродовж семи останніх років. Але так чи інак, не випадало дивуватися, що будинок стоїть порожній: хто схотів би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?

Так, один чоловік бував тут, напевне, двічі на рік. Маркус бачив його тільки раз і здогадався, що це має бути той, хто вмикає опалення на мінімум восени і знову його вимикає навесні. Він, либонь, і за рахунками сплачує. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлів би настільки, що став би зовсім нежилим. Але хто той чоловік, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловік був аж ніяк не схожий на дядька, який зараз увійшов у будинок.

Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вікні: в усьому будинку не було фіранок; тому, коли Маркус бував усередині, він тримався якомога далі від вікон, щоб не попастись кому-небудь на очі. Не схоже, щоб той дядько мав намір умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусові простежити… Аж тут він згадав про телескоп.

Маркус протиснувся з велосипедом крізь ворота до червоного будинку і помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправді звичайний бінокль на підставці – то було єдине, що його батько не взяв із собою, коли пішов від них. Принаймні так казала мама. Маркус націлив бінокль на жовтий будинок і навів різкість. Дядько з кухні пішов. Маркус став переводити бінокль з вікна на вікно. І осьде він! У спальні хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус досліджував будинок і знав там кожен куточок. Включаючи тайник під мостиною у великій спальні. Але навіть якби господар не вкоротив собі віку у власному помешканні, Маркус ні за що не хотів би оселитись у жовтому будинку. Перш ніж будинок покинули