Читати книгу - "Ангел пригляду"

головою віслюка раптом виринула індійська апсара з оголеними грудьми, уся в блискучих намистах і браслетах. Посміхнулася, підморгнула Суботі так, що спалахнув у ньому — в серці і нижче пояса — хтивий вогонь. У високій золотій шапці у вигляді ступи, в прозорих широких шароварах і зовсім гола вище пояса, вона була негарна, грубувата на обличчя, але фігуру мала довершену. Надзвичайна, відчайдушна спокуса струменіла від неї, такі спокусливі бувають тільки негарні жінки. Субота раптом відчув, що ось-ось утратить голову… Але Діана застережливо глянула на апсару, прикрила від неї Суботу, і він відчув, як морок відступає. Йому стало страшенно соромно, він зашарівся.

— Хто це? — вибачливо запитав він.

— То таке, — спохмурніла Діана, — одна індійська повія. Уявила себе богинею, мерзотниця…

Далі косяком пішли індійські боги.

Володар загробного світу Яма сидів на залізному троні весь у червоному, в руках петля з мотузки — витягати душі з могильного мороку. Підібгавши короткі ніжки, сердито озирався стародавній карлик Вішну в золотих обладунках. З’явилася ще одна жінка, але зовсім інакша — з чорним зі злості обличчям, плямистою шкірою і намистом з дрібних черепів на шиї. То була Дурга, велика господиня, гнівна, жахлива… Останнім мерехтів і клекотів ворог Будди, жахливий Мара з синім брехливим обличчям — безмірний, нищівний, повелитель майї.

Субота, наче обмарений, ішов далі. На якусь мить укотре затьмарилося в голові, здалося, що ніякий не театр перед ним… Невідомо навіщо зібрали тут справжніх богів, змусили шкіритися, кам’яніти, виблискувати очима. Чи розрахована ця вистава лише на нього, а чи планується якесь набагато грандіозніше видовище?

— Адже це все — професійні актори? — запитав він без будь-якої впевненості.

Діана нічого не відповіла на це, лише загадково посміхалася.

— У всякому разі, свої ролі вони знають добре…

Тут вона глянула вбік — пильно, стурбовано. Субота повернувся туди ж — і на мить глипнула на нього з-під сплутаного сивого волосся старезна, жахливого вигляду баба, в примружених очах якої палахкотіло божевілля. Він перелякано застиг. Але, на щастя, мара тут же розсіялася. Ніякої баби не було — перед ним стояла молода жінка з ясним поглядом, неземної сили і краси.

— Володарка Заходу Сіванму… — шепнула Діана.

Субота насилу відірвав погляд від вічної відьми і не повірив очам: перед ним сидів його святість Далай-лама, — який же він там за номером, дай Бог пам’яті, здається, чотирнадцятий? Звичайно, ніякий це був не Далай-лама, просто справжній двійник, актор, схожий на нього як дві краплі води. Червона з жовтим ряса, велика голена голова, густі брови, що злітають над окулярами, хитрувате і зморшкувате старече обличчя — час не щадив удаваного будду, женучи віковічним прокляттям до нових і нових перероджень… Великий геген коротко реготнув, очі пробіглися обличчям Суботи, і той виразно розгледів: на дні цих добрих очей хлюпотіла брехня архата — грандіозна, незборима. Невдале слово, незграбний жест, недоречний погляд збоку — і ця брехня вихлюпнеться назовні, заллє півсвіту..

Субота почувався спустошеним. Усі ці боги, ідоли, темні духи висмоктували з нього залишки сил, свідомість його здригалася, мерехтіла, ледь сяяла, падала в пітьму… Він ледве стояв на ногах, хотів прилягти, не чути й не бачити нічого, хотів, але не міг.

— Годі, прошу тебе!

Але Діана не слухала, вела твердою рукою до глибокої ніші, запнутої сірою шторою. Субота відчув за нею щось жахливе.

— Не треба, — пробелькотів він. — Будь ласка!..

Діана відсмикнула штору. Перед ними сидів Чорнобог — повелитель Наві, володар смерті, цар божевілля. Був він темний, димний, без обличчя, лише вуса срібніли зоряним вогнем. Сидів мовчазний, закривавлена коса сяяла в лівій закрижанілій руці — і чорний вінець на голові.

Під його нестерпним поглядом душа забилася, закричала останнім криком, витекла з жил… Але тут на плече лягла жива долоня, торкнулася, наповнюючи теплом, повертаючи з потойбіччя.

— Не бійся, — ледь чутно мовила Діана, — його тут нема, це просто ідол.

Субота заморгав, випростався… І справді — Чорнобог був не живий, просто статуя. Може, не знайшли актора, який погодився б на таку роль, може, просто не ризикнули, бояться, що навіть через акторське втілення прорветься в світ жахлива, некерована темрява, смерть випалить, вистудить усе живе, тепле, слабке…

— Навіщо ти мені це показуєш?!

— Для того, що ти маєш знати.

— Що я маю знати?!

— Що чекає всіх наприкінці. Адже це не просто боги. Це деміурги. Вони мислять світ і тим створюють його.

Він скреготнув зубами: його мають за дурня чи що?

— Боги зла, мороку й загибелі створюють світ?!

— Зрозумій, — Діана заговорила примирливо, заспокійливо, — життя є страждання, і на кожного чекає смерть. Боги мислять майбутнє. А всяке майбутнє — це і є смерть. Життя — лише малий відрізок буття, гра випадку. Все інше потопає в темряві.

— А де ж добрі боги?

— Добрих для обману і власної втіхи вигадали собі люди. Їх немає і ніколи не було.

Ошелешений Субота не вірив своїм вухам.

— А докази?!

— Яких ще тобі доказів? У світі панують несправедливість, брехня, взаємне знищення.

— Не скрізь і не завжди…

— Скоро так буде скрізь, повір.

Субота відвернувся, не став ні відповідати, ні сперечатися. Мовчав, грав жовнами.

— Мовчиш? Тому що знаєш: я кажу правду.

— Та мені що до того… — буркнув він, уже сердячись, що вплутався в якусь дурнувату розмову про уявних богів і нібито деміургів.

— Ну от і добре, — сказала Діана лагідно, немов вередливій дитині.— Спершу таке собі, а з часом усе прояснюється. Ходімо, покажу тобі наш відділ реалізації.

Відділ реалізації аж ніяк не був схожий на сценарний — жодного зв’язку. На білих стінах висіли фотографії різних, здебільшого видатних осіб. На першому портреті Субота з подивом упізнав до болю знайомі риси президента Зімбабве Роберта Ґабріеля Муґабе. Крім нього, були Ленін, Троцький, Сталін, Гітлер, Че Ґевара, Путін, Лукашенко та інші, кого прийнято іменувати «політичними діячами», але аж ніяк не людьми.

У самому відділі безперервно відбувалося щось підозріле. У стерильну білу кімнату заходили й виходили молодики похоронного вигляду — на зразок тих, кого Субота зустрів тоді на сходах. Одні, тихо перемовляючись, заклопотано сновигали туди-сюди. Інші збирали й чистили зброю, час від часу для проби пострілюючи в своїх — мабуть, холостими. Треті вправлялися в невідомих бойових мистецтвах, четверті переливали з колб у реторти димні реактиви, п’яті пробували голос, шості безоглядно гамселили один одного по кутках. Словом, активності було більш ніж досить. І, на відміну від сценарного відділу, на прибульців не звернули жодної уваги, ніби їх зовсім не було.

— То була думка, яка сама себе