Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

З цими словами Дідусь поклав свої розпухлі в суглобах руки на плечі Ковалика, обіймаючи й благословляючи…

Ондрій не поспішав опускати прозорий ковпак. Святиня лежала перед ним на круглому столику, якщо можна так буденно назвати цей постамент, облямований розкішним лавровим вінком із світлої бронзи, який спирався на три лев’ячі лапи.

Найпростіше було б накрити лінзу ковпаком і залишити до кінця польоту тут, на цій тринозі, поставленій біля мармурової стіни командирського кабінету, наче якийсь язичницький жертовник.

Але Ковалик зволікав. Він уперше потрапив до цього розкішного приміщення, що колись належало Протісові. Тобто, звичайно, приходив звітуватися, однак ніколи не міг уявити себе за цим полірованим столом, де лежали томи корабельного журналу й під золоченим абажуром лампи були зібрані в компактний блок диктофони, селектор, телемонітор, дубль-пульти Вогненного Серця й Оракула.

Ковалик зволікав, тому що опустити ковпак означало б безповоротно ввійти в новий етап життя.

…Прищеплена з дитинства сліпа віра в мудрість Старійшин не дозволяла бути відвертим навіть із самим собою. Всупереч усім сумнівам хотілося будь-що переконати себе, що устрій Летючого Світу найкращий з можливих, що слова й дії Протіса та його сивих соратників містять якусь добру охоронну магію, без якої — загальна погибель у міжзоряній безодні. Всі чудеса оптики й голографії свідчили про мудру передбачливість, про велику турботу, вкладену в ковчег спасіння. Сади раннього дитинства з лицарськими руїнами, трояндами без тернів, мілководними чистими ставками й хитромудрими гральними автоматами…

Натхненні роки школи, коли перед очима зачудованих учнів поставали античні колонади, на смерть билися рогаті ящіри чи сипався фейєрверк атомної реакції…

А втім, уже в ці безтурботні часи, коли найбільшим горем була незадовільна оцінка, виставлена електронним учителем, густішала за плечима Ковалика тінь. Може, в цьому винна була мати, яка часто плакала про щось своє, невимовне, й потім осипала Ондрія дивними, невмілими, гарячковими пестощами? Ніби наслідувала щось бачене чи вичитане, грала роль ніжної неньки… Дивним, чужим видавався часом і батько — завідувач дитячої бібліотеки. Він з насолодою наркомана розглядав і читав барвисті книжки для наймолодших, сміявся, голосно декламував вірші — і раптом, наче схаменувшись, ставив перед собою сина, мучив тривалими, одноманітними нотаціями. Теж прикидався. Ким? Батьком? Суворим наставником?

У пору перших почуттіа почалися нові прикрощі. Ондрій віддавна знав, що Летючий Світ не безмежний, але саме в дні юнацького розквіту було особливо боляче наштовхуватися за кущами бузку на невидиму стіну або відчувати, що дощ і ясна погода чергуються з якоюсь гнітючою правильністю. Він і перед найближчими Друзями не звірявся в своїх крамольних думках. Але все це муляло й непокоїло. Можливо, спадкова пам’ять підказувала, що невидимих перешкод за кущами та дощів в один і той самий передсвітанковий час бути не повинно.

…Так чи інакше, а почав рости в Ондрія сумнів. Та чи тільки в Ондрія? Він ніколи не питав, але, здається, чимало Братів і Сестер втрачали душевну рівновагу… Особливо загострювалася нервозність, коли дівчата й юнаки впевнювалися остаточно, що вони фатально приречені все життя бути бранцями Летючого Світу, а потім у поховальній капсулі вирушити в реакторне пекло. Відсік Матері Тенгрі — згодом Бабусі Тенгрі — ніколи не бував порожнім. Там повсякчас коригували чиюсь розхитану психіку. Слушно було сказано в збірці стародавніх міфів Межиріччя і Палестини: примножуючи пізнання — примножиш скорботу.

Особисті враження зробили Ковалика відлюдькуватим і вразливим, книжки наділили болісними сумнівами. Який прикрий недолік в одвічному, вивіреному до дрібниць устрої Летючого Світу! Не варто було давати юнакам Гомера чи “Старшу Едду”. Штучні обрії, розсунені дзеркалами й проекторами, не зменшували пристрасної туги за простором, де справжнє шаленство стихій, сп’яніння бою, кревна єдність із усім сущим.

Шекспір змусив Ондрія шукати гостроти в словах, гарячої крові в людських стосунках. Після Боккаччо йому стало важко поділяти нехитру незграбно-доброчесну мораль Старійшин. Свіфт прищепив йому очищуючий скепсис. Апостол мудрого життєлюбства Анатоль Франс навчив його насолоджуватися вином філософії. Чехов показав неповторне в людині… й страшну беззахисність людської душі…

Нарешті, вповні визріти гостро-небайдужій Ондрієвій натурі допомогла власна родина. Як ніколи жагуче відчув Ковалик майбутнє, коли стало кого берегти, — спочатку боязку, затуркану Маріцу (батьки в неї теж були диваками), потім її та сина. Він був справжнім чоловіком і батьком, відданим, готовим до пожертви. Раз у раз схилявся над прірвою польоту, де судилося згаснути дружині й малюкові. Стояв безпорадно, не знаючи, що робити.

А тепер — цей опуклий ідол. Божество, яке до пори приклало палець до вуст. Символ командирського всевладдя й рабства. Ядро каторжника. Річ, яка змусить Ондрія попри всі його таємні вагання стати ревним захисником порядку. Ще глибше доведеться сховати гіркоту й насмішку. Бездоганним манекеном у білому кітелі височіти над Братами й Сестрами, викликаючи мовчазну зневагу. А якщо хтось, геть збожеволівши, чи… чи, може, більш рішучий, ніж сам Ондрій… Хто-небудь зуміє перейти до відкритого протесту… Словом, якщо будь-хто з молодших Гнаних повстане проти законів світлольотного товариства, командир буде змушений покарати. Ненавидячи себе самого, свою нікчемність, страждаючи від заздрощів до сміливця, він, проте, зламає волю “злочинця”, з допомогою медиків Тенгрі зробить бунтівника нешкідливим і покірливим.

Але чому? Що за потойбічна сила втримує Ондрія, який віддавна збагнув, що він — розумна, самостійна, енергійна людина й відтак ніхто не має права поводитися з ним, як з роботом?

Іноді в нього безнадійно нило в грудях: що коли Старійшини застосовують щось на зразок масового гіпнозу й нікому не вивільнитися з його тенет?..

Потім Ондрій сам же й спростував вигадані страхи. Не варто шукати істину на дні колодязя. Існують пута простіші й надійніші від гіпнозу. Наприклад, та ж фатальна невідворотність польоту. Повертатися нема куди. Треба дістатися Жовтої зірки. Який сенс у порушенні законів? Ну, припустимо, хтось запрагне прочитати “сокровенне знання” й, ризикуючи життям, прочитає. Що зміниться? Що він виграє?

А все ж таки крутиться, не вгамовується, дзижчить, як надокучлива комаха, думка про те, що треба б змусити лінзу говорити. Хоча б через те, що… як би це сказати… та ну, для сотень дорослих, освічених чоловіків і жінок просто образливе сліпе схиляння перед намагніченим фетішем, побожне очікування його пророцтв. Так що ж то за магічний запис такий, що за