Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Злата? — в голосі Тиграна промайнуло щось дивне. — Вона дозволила тобі так себе називати?

— Згодна, це неймовірно. Але знаєш, вона зовсім непогана насправді. Хоч і вредна.

— Ну, а що далі? Стожари і зелене волосся?

— Ну, я часом наче пальцями пролажу крізь простір… І бачу якісь елементи минулого чи, наприклад, речі, що стоять у кімнаті, стають старішими — вочевидь, це майбутнє. То дуже маленькі миті і вони мене лякають, — на якусь мить я замовкла.

— Розкажи щось, що можна прочитати лише в твоїй книзі. Якщо ти не проти, звісно, — мовив тихо Тигран.

Я усміхнулась.

— Першим Стожаром був Земовит. І, як і я, він не народився надзвичайним. Тривала війна між велетами та людьми й останні значно програвали, сам розумієш, чому. А Земовит був одним із кращих воїнів, він один міг вбити велета, що дуже і дуже непросто. Умілий був — і жорстокий. Його сім’ю знищили велети і Земовит вирішив помститись. Прокрався в село — адже те, що він людина, давало певні переваги в розмірах, а значить — і непомітності. Проник до будинку головного велета — а там — тільки дитина маленька, молодший велетів син, спить. Земовит видерся на колиску, взяв списа — і прицілився дитині в око, бо інакше велета не вбити. А той розплющив очі та як заплаче — та без крику. Тільки сльози, великі, гіркі з очей котились. Здригнувся спис у руках воїна — і не зміг Земовит вбити дитину, хай велета, але невинну ще. Понурився, давай з колиски злазити. А дитина — за ним, нахилилась, і одна її сльозинка впала на Земовита та майже всього його вмила.

— І що ж сталось?

— Недоторканим став Земовит. Де не йшов, ніхто не міг його вразити — жоден велет. Хотів наступити — то падав, вкинути каменюку на Земовита — сам від неї страждав. І там, де проходив чоловік, не могли одне одного кривдити — ні люди, ні велети. Зброя їхня проти них самих оберталась. Так і почався мир — можна сказати, нав’язано. Але ж почався. Війна припинилась. Велети жили собі окремо, люди — собі. Аж тут у Земовита і його нової дружини народився син. Ріс, і було видно, що, як і батько, не такий, як усі. Чув він думки чужі і почуття бачив. Тож міг розсудити, хто що кому винен, хто правий, а хто — ні, хто брехливий, хто — чесний. З мудрим суддею стало ще легше в мирі жити. Потім стали інші діти народжуватись — незвичайні. По дев’ять у століття. Старші передавали знання молодшим, а ті мали і свої особливі риси, не схожі на інших.

— А чому вас Стожарами назвали?

— Я не знаю. Ще не знайшла значення цього слова. Але щось воно мені нагадує, щось забуте…

Ми проговорили довго, аж ніч надворі запала чорнюща і тиха. Здається, снігопад припинився, коли я почала засинати. Тигран щось тихо говорив, перебираючи моє волосся, заколисував мене своїм голосом і рухами, теплом рук і слів.

Мені марились далекі часи, Земовит і дитина-велет. Снився маленький хлопчик Тигран, якого обіймала мати — її обличчя я роздивитись не могла. Та руки її були такими ніжними і теплими, як і в її сина. Снилась сумна дівчина, з очей якої текли сльози, аж стали річкою, яку заковтував ненажерливий велет, Спраглий Мисливець.

Він усе пив і пив воду, а я стояла на березі, охоплена страхом перед міццю видовища, яке споглядала. Мені було страшно і я закричала.

Аж раптом прокинулась і зрозуміла, що надворі ранок, сніг більше не падає, а я дійсно стою на березі Дівчини та дивлюсь на скелю, що стирчить з води — ніс Спраглого Мисливця.

І кричу, кричу так, що аж вуха закладає.

А за ніс Мисливця хтось тримається. Хтось, до болю знайомий, такий рідний і чужий водночас, хтось, промоклий до нитки. Його зносить течія і він не має сил триматись за скелю, ще трохи — і той хтось зірветься у воду і його поглине не Мисливець, а Дівчина, бо вона з її водоспадом таки єдина, хто тут є ненаситним.

— Стожаре!

Мене хтось хапає за плечі і трусить — стрімко, сильно. Я замовкаю. Нічого не розумію, але вже мовчу. Не пам’ятаю, як тут опинилась.

Ждан…

Повз нас проноситься Тигран — не знаю, коли, але він встиг скинути свій плащ, сумку і навіть чоботи.

Стрибок! Тиграна не видно. Я хапаюсь за Ждана, роздивляючись воду, молюсь невідомо до кого, аби він виплив — і так, Тигран випливає! Далеко від берега, він пливе до Спраглого Мисливця!

Не знаю, як він зумів побороти течію, не знаю, як зумів не тільки сам проплисти річкою, в якій нормальна людина померла б від холоду і знемоги. Але Тигран не тільки повернувся на берег — він виволочив і того чоловіка, що чіплявся за ніс Спраглого Мисливця. Відпихнувши руку Ждана, я підскочила до них і опустилась поряд на коліна.

Незнайомця трусило, він стояв на чотирьох і відкашлював крижану воду. Тремтячи, я простягнула до нього руку — і торкнулась обличчя, примушуючи поглянути на мене.

Гаряча хвиля прокотилась моїм тілом від пальців, якими я торкнулась його щоки. Голову пронизав різкий спалах болю. Я зойкнула і незнайомець підняв голову. Вражено глянув.

— Анна?

— Мене спалить у вас немає змоги.