Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

— Погубиш ти нас, погубиш, — почула вона материн голос. — Чого ти прийшов, лихо моє? Чого?

— Помовч. Прийшов, бо треба. І ие журись — нічого не скоїться. Чи мо з москалями знюхалася?

— Не знюхалась. Мені жити треба, доню викохати.

— Ну й кохай, хто тобі не дає. Живи.

— Та хіба ж то життя? Спокою не маю, кожного дня…

— Досить. Я побуду в тебе кілька днів, а тоді піду. Але настане час, і ти згадаєш мене, Христино. Лікті кусатимеш, та буде пізно.

У кімнаті стихло. Потім чоловічий голос спитав:

— Ганка пам’ятає мене чи забула?

— Не знаю, Грицьку.

Ганка зіщулилася під ковдрою. У хаті був її батько — Грицько Бойко. Вона мало пам’ятала його. Наче у сні, згадувала, як він приходив п’яний, бив матір, а на неї дивився страшними очима. І все ж це був батько. Ганці захотілося подивитись на нього хоча б одним оком. Вона трохи не зіскочила з ліжка, та раптом згадала слова батька: «Ганка нічого не повинна знати». Це спинило дівчину. Знову прислухалась до розмови, стримуючи хвилювання. «Звідки прийшов батько? Чому він не хоче, щоб його бачили?» — схвильовано думала вона.

Почувся стук і скрипіння заржавілих завісів. Танка зрозуміла — в хаті підняли ляду погреба. Він був під ліжком, у кімнаті Ільїна. Там нічого не зберігали, і Ганка не знала, хто й навіщо його викопав.

— Тут не шукатимуть, — знову почувся батьків голос. — Кинь сюди ще один кожух та дай самогону. І пам’ятай, Христино, — голос став погрозливим, — я жартувати ие люблю. Одне моє ім’я багато про що говорить. Як почують «Чапка» — тремтять од жаху. Затям!

Ледь чутний злий шепіт батька здався Ганці оглушливим вибухом. Вона вп’ялася зубами в подушку, щоб не закричати. її батько — той самий Чапка, якого вона так ненавиділа, бандит і вбивця, що знищив і замордував десятки невинних людей. Так от чому він ховається, от чому він прийшов до них у хату. Думки палили мозок. У свідомості ніяк не вкладалося, що Чапка і її батько — одне і те ж. Нехай батько був п’яницею, відлюдком, але вона ніколи не могла думати, що він убивця.

Що ж робити? Багато страшних справ на його совісті, та все ж він… батько. Що робити? Промовчати? Тоді він зникне, і знову поллються людські сльози, горітимуть хати, гинутимуть закатовані люди.

З підземелля долинуло:

— Твій квартирант мене в лісі шукає, а кулю мою тут дістане.

Глухо грюкнула ляда. Все стихло. Так от що він задумав! Треба негайно повідомити. Але зараз не можна. Мати побачить, зрозуміє, чого вийшла дочка, і хтозна, що вона зробить. Тепер Ганка не вірила матері. Треба почекати до ранку, вдавши, що спиш… до ранку ніхто з хати не вийде.

Ганка почула важкі човгаючі кроки матері. Христина Іванівна увійшла, постояла біля ліжка дочки й заплакала тихо, потайки. Серце Ганки сповнилося жалем до матері, до себе, до їхнього такого невдалого життя. Нарешті, мати лягла. У хаті запанувала напружена тиша.

Ця весняна ніч була для Ганки найважчою в її житті. Вона й на хвилину не стулила повік. Дівчина то ладна була в ту ж мить бігти шукати Ільїиа, то знову вагалась. Рано-вранці вона тихо одяглася, намагаючись не розбудити матері. Але мати вже встала, бо, певне, теж не опала всю ніч.

— Ти куди, Ганко? — спитала.

— Недільник у нас, мамцю, у Рудне їдемо, — пошепки відповіла дочка. — Я ж казала вчора.

— Добре, їдь вже, їдь, доню.

Ледве стримуючись, щоб не побігти, Ганка вийшла на безлюдну вулицю. Легкий туман плив над річкою. За лісом червоніло сонце. Повітря було чисте й прозоре. Дівчина, не помічаючи цієї краси, звернула за ріг і побігла.

Вулиця вивела її до військового містечка. Вартовий перетнув дорогу.

— Мені капітана Ільїна, скорше, — задихаючись од хвилювання, сказала вона.

— А я не можу його замінити? — пожартував вартовий.

— Бандит там… — сердито прошепотіла вона.

Вартовий враз посерйознішав, викликав чергового. Незабаром почувся тупіт чобіт, ї група солдатів вийшла з-за рогу вулиці. Попереду йшов капітан Ільїн.

Ганка кинулася до нього. Андрій не дослухавши до кінця її схвильованої розповіді, зрозумів усе.

— Чапка в наших руках. Не випустити!

За чверть години садибу Бойка оточили. Андрій зайшов у хату сам, щоб не викликати підозри у хазайки і не дати їй змоги попередити чоловіка. Глянувши на підлогу у своїй кімнаті, капітан одразу пересвідчився, що Ганка сказала правду: ляду нещодавно відкривали.

Христина Іванівна зблідла, побачивши постояльця, але той вдав, ніби нічого не помітив. Через кілька хвилин Андрій попросив хазяйку щось віднести сусідам. І коли вона вийшла з хати, подав знак. У хату зайшли Ковальов і троє автоматників. Капітан підняв ляду і сказав:

— Приїхали, Чапко! Вилазь!

У льоху було тихо. Втік чи причаївся? Але як це перевірити? Лізти туди небезпечно.

— Вилазь, Чапко! Нема чого дурня валяти!

Знову мовчанка. Ільїн витягнув гранату.

— Лічу до трьох. Якщо не буде відповіді — кину гранату. Раз…