Читати книгу - "Вогонь-охоронець"

На ньому простий сірий гіматій, накинутий поверх білосніжного хітона. На ногах сандалії з темної шкіри. Посувається він плавно, велично, рухи повільні, але іноді різкий поворот голови та гостре примруження очей видають незламну волю й енергію, яка поки що ховається, немов у стиснутій пружині.

Жрець готується ворожити на кільці. Для цього застосовують, як виявляється, досить складну споруду. На невисокій металевій тринозі закріплено квадратну бронзову плитку у вигляді рівностороннього трикутника, прикрашену постатями богів і якимись загадковими значками, що мають, очевидно, магічне значення. Із центра трикутника стирчить вісь з круглим диском з якогось тьмяного металу. Диск обертається, він розкреслений на сектори з літерами грецького алфавіту. Звідкілясь зверху на тонкій нитці звисає важке дуте кільце, мабуть золоте.

Все обставлялось дуже урочисто. Кільце висіло, немов дамоклів меч, полум'я двох світильників, що стояли на високих канделябрах, неясно відбивалось на бронзі…

Знову замигтіли, немов кадри кінохроніки, уривчасті картини: напівголі раби, надсаджуючись, підтягують до якоїсь будівлі, що зводиться на агорі, важенні брили каміння. Необережність — і камінь падає набік просто на ногу одного з рабів.

Як уже згадувалось, люди на екрані були нерухомі, завмерлі, наче на примітивному фотовідбитку. Але їх було «схоплено» слушної миті, тому кожен кадр був сповнений життя й експресії. Уява доповнювала те, що бачило око, й, коли розповідаєш про це, весь час мимоволі вживаєш дієслова: рухаються, пливуть, линуть — навіть ніби починаєш чути голоси, які давно відлунали.

…Дорогою в хмарах пилюки поволі котиться дивний віз із величезними колесами, запряжений биком…

У гавань входить трієра. Немов живі машини, раби монотонно розгойдуються на широких лавках, рівномірно змахуючи важкими веслами…

Два стратеги обходять фронт важкоозброєних гоплітів у дворі фортеці. Сонце гаряче жахтить на залізних панцирах, засліплює очі, відбиваючись від шоломів. Шоломи воїнів різної форми: в одних вони закривають усе обличчя вилицюватими нащічниками, тільки крізь вузькі прорізи блищать очі. В інших нащічники рухомі, вони зараз відкинуті, і це дає змогу роздивитися червоні спітнілі обличчя й бороди, які стирчать з-під шоломів.

Щити в гоплітів теж неоднакової форми — то овальні, то круглі, й оббито їх в кого листовою бляхою, а в кого просто бичачою шкірою. Кожний воїн має довгий, до двох метрів, дерев'яний спис із залізним наконечником, меч на перекинутій через праве плече перев'язі, а ноги закриті до колін бронзовими поножами. З досить-таки сумного вигляду воїнів, їхніх втомлених, розморених спекою облич можна зробити висновок, що нелегко, мабуть, тягати на собі всю цю масу металу. Та гопліти призначаються для ближнього оборонного бою, їм не доведеться багато ходити. Вони стоятимуть стіною, наїжачившись проти ворожої кінноти вістрями списів.

На горі роздають добровільцям легшу зброю: дротики, луки зі стрілами, невеликі щити — пельти. У цих рухливіших воїнів-пельтастів і панцири вже не металеві, а шкіряні чи навіть просто з грубого рядна.

Певно, йде підготовка до бою з таврами, про який згадується в рукописі жерця.

Вершники підтягують попруги коням, які дико хропуть і стають дибки. На фортечних мурах лаштують біля бійниць катапульти для метання важких дротиків і незграбні онагри — вони валитимуть на голови ворогів кам'яні ядра, витесані з вапняку, чи просто кругляки. Біля кожної катапульти вже заготовлено велику купу каміння, а раби все підносять і підносять…

А коло воріт напоготові вишикувалися гопліти, прислухаються. Два воїни завмерли біля величезного засува, який замикає ворота, щоб розчинити їх за першим сигналом. Ворота подвійні, їх зроблено так, щоб між зовнішнім та внутрішнім мурами утворився невеликий майданчик з двома баштами по кутках. Отже, ворог, навіть ввірвавшись у перші, зовнішні ворота, неодмінно застряне перед внутрішніми й опиниться під ударом з усіх боків.

Згодом швидко промайнуло кілька сценок бою. Нещадний і страшний, цей бій в нічній темряві тільки де-не-де освітлюється неясним, хитким світлом смолоскипів. Миготять спотворені болем і гнівом обличчя, кінські морди з піною на вуздечках…

В саму гущу тих, хто б'ється, не розбираючи своїх і чужих, падають кам'яні ядра і дротики, обвиті палаючим клоччям.

Молодому грецькому воїну стріла стромляється просто в горло, і він конвульсивно хапає її руками, намагається витягти, але тут-таки падає під ноги коней.

…А потім сяючий сонячний день, стадіон, заповнений тріумфуючим натовпом.

З усіх боків летять букетики яскравих квітів, вінки…

Мабуть, це вшановують Сина Неба й жерця після перемоги над таврами. Ось я знаходжу в натовпі вже знайоме обличчя жерця. А де ж Уранід? Може, він з'являвся і в інших сценках. Та як впізнати його?

Чи апарат для запису був завжди при ньому й ми так і не побачимо, який вигляд мав небесний гість: адже ми дивимось його очима?..

На арені стадіону похмурим натовпом чвалають заковані в ланцюги полонені.

Попереду гопліти женуть високого патлатого юнака-тавра, впираючись гострими списами йому в спину. Він у драному одязі з вовчих шкур, обшитому білим хутром: мабуть, той самий син вождя племені, що потрапив у полон. Про нього згадувалось у рукописі жерця.

Втомлено крокують по квітах босі, зранені ноги полонених.

І раптом темрява. Все обірвалось. Я не відразу розумію, що сиджу в лабораторії перед погаслим екраном,

— Ну як? — питає Михайло.

— Спочатку. Крути все спочатку! — хрипко кажу я.

— Почекай, — посміхається він. — Ану спершу підіб'ємо підсумки.

Я дивлюсь на нього й не розумію.

— І надав же тобі нечистий розмагнітити початковий шматок запису! Звичайно, там були сцени прибуття космічного корабля на землю, а може, навіть і якісь картини іншої планети, з якої він прилетів.

— Хто прилетів?

— Ну, Син Неба, Уранід.

— Який Син Неба?

— Слухай, Мишко, ти знову починаєш пендритися…

— Не розумію тебе. Про що ти говориш? Ніхто нізвідки не прилітав.

— Як?! А запис на дроті?

— І запису ніякого