Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Не соромно? Он, гркавиць як перелякав!

— А я що?… Я ж нічого, — знічено тупцював на місці Ігор. — Я з дитинства змій гидую. І павуків.

— З дитинства?! — пирхнула Соня. — Павуків він гидує, розумієш. А як же ти тоді на березі в бійку в‘язався? Там он які анаконди навкруги плазували!

При згадці про удавів, вкритих кістяними пластинками, Норильцєв пересмикнув плечима, але відповів таки доволі твердо, з-під лобу зиркнувши на Такаманохару.

— Там інше було. — І додав: — Там змії другорядними чинниками були.

Сонька зміряла його уважним поглядом. А Ігор вже здивовано скидав голову, зриваючись з місця:

— Але ж… Але ж, Соню, якщо є кабель, то він кудись обов‘язково веде!

Думка була цікавою. А хвилин за п‘ятнадцять стало зрозумілим, що обірваний кабель іншим своїм кінцем зникає за виваленими іржавими дверима, що вели в темні нутрощі резервуару, нагорі якого тупцювали спраглі крчовники.

— Ну, що? — хрипло спитала Сонька, коли вони з Ігорем впритул наблизились до чорного отвору. Оскільки вони знаходились в невеличкій улоговині, а крчовники на рівні схилу пагорбу, який прилягав до верхньої частини резервуару, то одне одного вони не бачили. І думок, відповідно, не чули. — Ну, що? — повторила дівчина, вдивляючись в темряву отвору. — Хто туди першим полізе?

— Я! — сіпнувся усім тілом Зоребор, якому було конче необхідно залагодити нещодавній конфуз.

— Я, я! — передражнила його Сонька. — А як кубло зміїне там?

Хлопець невпевнено затупцював на місці:

— Але ж… Але ж з‘ясувати треба. Якщо дроти є, то й щось інше має бути… Ні! — прийняв таки він остаточне рішення і вихопив з піхв свого меча. — Ні, я піду!

— Ти, ти, — м‘яко зітхнула Сонька і так само м‘яко забрала в хлопця зброю. Той насторожено спостерігав за нею. — Звісно, що ти! Це не той випадок, коли дам попереду пропускають. Тільки ліхтар з апарату принеси. Знаєш, де він лежить?

— Знаю! — це вже на бігу. Лише лопухи якісь піррянські слідом загойдались.

Такаманохара провела хлопця сторожким поглядом. Перекинула меча з правиці в лівицю й потягнулась до задньої кишені джинсів. Вийняла звідти викрутку, якою пробувала боронитись від Ігоревої „зміюки”. Повернула її рукояттю вперед і натиснула невеличку кнопку. Тоненький, але потужний промінь ліхтарика, що був убудований в рукоять викрутки, вп‘явся в темряву нутрощів резервуару. Добре, все ж таки, коли краще за напарників обладнання знаєш!

Сонька впритул наблизилась до чорного отвору й обережно зазирнула всередину. Промінь ліхтарика вирвав з пітьми перебірки, вкриті брунатними наростами задавненої іржи. Перебірки ребрами доісторичної істоти стискали довгий коридор, що зникав всередині… Таки баржа це якась, чи що?… Кабель же лежав на гачках, прироблених до стелі. Кінець його теж зникав в темряві разом з коридором.

Повагавшись, Такаманохара зробила крок всередину баржі-резервуара. Навкруги кисло пахло іржавим металом та зацвілою тванню. Під ногами виблискували брудні калюжі, а на сухих місцях вусебіч розбігалися якісь крупні комахи. Слава Богу, що нічого подібного до щурів видно не було. Поки що не було. Далі, мабуть, буде.

Пройшовши по коридору метрів із десять, Сонька остаточно впевнилась в тому, що знаходиться всередині закинутої баржі чи то якогось подібного судна. До коридору виходило декілька дверей, але зазирати у них дівчина не стала. Не те, що вона боялась, а просто уся її увага була прикута до стелі із кабелем на ній. Подекуди звідти крапотіла вода. Резервуар вгорі знаходиться, чи що?

Врешті решт, коридор вперся у ще одні, нещільно причинені, двері, в дірці над якими й зникав кабель. І хоча сама іржава плита була причинена нещільно, але для того, щоб ще трохи відвести її в бік, Соньці прийшлося прикласти всі свої сили: в останній раз двері відчинялися, мабуть, декілька століть тому.

Просунувши голову й правицю в щілину, Такаманохара розпочала обережно розсувати променем темряву відкритого приміщення. Ось — щось, схоже на поламаний стілець. Шафа, з розбитою передньою стінкою. Великі вентилі дуже непевного кольору в цій самій шафі. Табличка з випуклими літерами над нею: назва баржі, чи що? А ось — вкрита якоюсь трухлявиною, горизонтально розташована, приладна панель. А за нею…

Сонька навіть головою затрусила, заплющивши очі. Але, коли знову розплющила їх, то нічого не змінилось. За приладною панеллю розташувалося щось, дуже схоже на примітивну динамо-машину.

Нарешті, вони увірвались до просторого приміщення, залитого яскравим зеленкуватим світлом. Опісля напівтемного лабіринту коридорів Фабрики, якими Богдан никався останній час, не находячи виходу, але вдало ховаючись та втікаючи від своїх неповоротких переслідувачів, в нього навіть очі заломило. А Нкса, якого тьмяне освітлення плетива поверхів лише підтримувало на межі життя й смерті, раптом розпочав пручатися в руках Кременчука. Той поставив його на дощату долівку і крчовник завмер, кожною своєю травинкою-волосинкою всотуючи довгоочікуване проміння. Ах, ти, синтез-фотосинтез!

А зеленаве світло лилося, лилося з прозорої стелі і від того шкіра Кременчука теж здавалась зеленою: такий собі зелений чоловічок з іншого світу. Чоловічок сторожко позирав на прозору стелю, подзьобану великими рваними діромахами. Їхня природа була зрозуміла: з зовнішнього боку стелі над нею височила товста фабрична труба. З цілком, до речі, земної цегли. Близько третини труби було зруйновано, а цегла, пробивши прозоре покриття, неоковирними купами вкривала дно величезного басейну, що займав собою майже все приміщення. Лише по боках його до стін тулилася естакада з високим огородженням, на якій і завмерли зморені втікачі.

Богданові чомусь здалося, що увесь цей час їх цілеспрямовано заганяли саме сюди. Він рвучко озирнувся назад і, побачивши великий засув на дверях, через які вони вскочили до приміщення з естакадою, підскочив до них і одним рухом привів цей засув в призначене для нього положення. Вчасно привів. Бо за дверима почувся галас думок (Тут вони!.. До Басейну заскочили!.. Чи то вони дурні?!? Нічого, нам менше роботи буде!.. Директор Крнон наказав до нього привести!..), а потім цей нематеріальний галас загуркотів сповна матеріальними ударами в зачинені двері.

Не звертаючи на це уваги,