Читати книгу - "Казки для бабусі"

— … І я опинився всередині корабля.

— Корабля?

— Так. Це був літальний апарат. Космічний човник, чи що. Надміру тісний. Мабуть, його не призначали для далеких мандрівок.

— Вам було страшно?

— Мені було надзвичайно легко. Немов усі проблеми враз відступили. Неначе в мені щось розкрилося, розумієте? Як пори нашої шкіри розкриваються назустріч теплу. Там ніхто не бажав мені зла.

— Хто не бажав?

— Їх було троє. Дуже схожих на людей.

— Схожих?

— Один — точно був людиною. Двоє інших, як мені здалося, ну… вони, як це вам сказати, дуже різні.

— Як представники різних етнічних груп?

— Різних цивілізацій, нібито… Не знаю. Не скажу напевно. Вони поцікавилися, чому я побіг. Я відповів, що злякався. Але саме відчуття страху пригадати не зміг. Неначе за їхньої присутності мені не було чого боятися. Тоді я спитав, що станеться з моєю машиною. Вони запевнили, що з нею буде все гаразд.

Лікар зробила помітку в записникові. Чоловік, заспокоєний згадкою, вів далі, не чекаючи її запитань.

— Іноді мені здається, що їхній корабель теж був живою істотою. Він мовби відгукувався… реагував на думки, слова. Тремтів, затихав. Навіть сміявсь або плакав.

— Сміявся?

— Ну, освітленням у кабіні, вогниками приладів. Цього не переказати. Я нібито відчував його настрій. То не був шмат заліза, розумієте? Не бляшанка без мозку. Він мені поїсти пропонував.

— Корабель?

— Корабель. Той, у якому вони прилетіли.

— Вони вас розпитували про щось?

— Мене? Ні. Просили.

— Просили, що?

— Пробачення.

Настала нетривала пауза. Жінка, здавалося, швидко-швидко щось нотує. Насправді ж ручка її виводила довжелезну звивисту лінію, Що норовливо сповзала в ріжечок аркуша.

— Вони просили пробачення, — повторив чоловік. І лінія урвалася. — Їх відкликають. Спорядники експедиції впевнені, що соціальний експеримент на Землі, затіяний ними, зазнав невдачі. Таємна місія закінчилася крахом.

Чоловік говорив, майже не інтонуючи слова. Немов би і йому передалася спокійна гіркота тих, з котрими він зустрівсь у своєму видінні на дорозі:

— Були великі жертви. Їхнє втручання лише ускладнило наші проблеми. Вони докоряли собі за чимало похибок. Але я гадаю, — тут більше ми завинили. Вони ж бо прагнули нам добра, щоправда, надто по-своєму, розумієте?

— Їх було троє?

— Я бачив трьох. Колись їх багато прибуло. Одні загинули. Інші відлетіли.

— Як, на вашу думку, які проблеми вони намагалися вирішити?

— Проблеми голоду, хвороб, несправедливості. Всілякі. Я поганенько уявляю собі їхню мету. А методи мені доконче незрозумілі.

— Ви колись політикою цікавилися?

— Ніколи. Я, мабуть, надто недоладно розповідаю, що ви про це питаєте.

— Чому ж. Ну, а що їм треба було від вас?

— Їх діймає сумління. Будь-яке втручання в чуже життя призводить до позитивних або негативних наслідків. Їм не вдалося завершити добрі справи. Надто пригнічує їх провина перед тими землянами, котрі свідомо зголосилися допомагати їм. Стали їхніми… агентами впливу? Авжеж. Так вони їх називали.

— І все-таки, для чого ви їм були потрібні?

— Вони не можуть зв'язатися ні з ким зі своїх помічників. Тому хотіли, аби я переказав комусь із тих, що залишилися, зміст розмови. Саме в цьому полягало їхнє прохання.

— Що означає — не можуть зв'язатися?

— Науковий потенціал нашої планети зростає. Кілька місяців тому в землян з'явилася технічна можливість перехоплювати їхні радіопередачі. Вони не можуть далі чекати. За їхніми законами — якщо не можеш допомогти, не дозволено й залишатися. Вони прилітали попрощатися.

— Куди вони відлітають?

— Базовий комплекс уже перекинуто на орбіту Урана. Але, як мені здається, вони збираються взагалі розпрощатися з Сонячною системою. Назавжди.

— Заждіть, я поміняю касету.

Жінка дістала з шухляди чисту плівку. Звичним рухом пропустила ракорд крізь щілину стрічкопротяжного механізму.

— Кому та де ви мали переказати доручені вам відомості?

— Про це мені не сказали. Я розумів, що рано чи пізно відшукаю потрібну людину. Ту, яка перекаже решті.

— Який вигляд мав той прибулець, що здався вам схожим на людину?

— Високий, русявий. Мав зелені очі. Немов підсвічені зсередини, не висвітлені, а, як би це сказати…

— Сяючі?

— Променисті. А на щоці шрам. Він сказав, що на Землі в нього живе близький друг. І він завжди сумуватиме за ним. Знаєте, я раптом відчув якусь духовну єдність з усіма, що були в кабіні. І мені захотілося лишитись на борту. Вони зрозуміли це. І спитали: чи не хочу я полетіти з ними? А я подумав: на Землі мій дім, робота. Ну, самі розумієте. А, крім того, кортіло виконати їхнє прохання.

Сутінки загусли в пружну темряву. Фари поодиноких автомобілів миготіли в неосвітлених вікнах клініки. Лише в одному кабінеті на шостому поверсі амбулаторного корпусу горіло світло. Один гачок на дошці з гірляндами ключів був пустий. А охоронець вряди-годи позирав на нього поверх газети, ані трішки не здивований тим, що терапевтичний сеанс зволікається. Звична річ.

— Прокидайтесь.

— Довго я спав?

— Не дуже. Ви за кермом? Випийте ось це. Реакція відновиться.

Пацієнт повагом поправляв краватку. Почувався він дуже добре — наче вивільнився од надсильного тягаря.

— Я згадав!

— Саме так. Класичний випадок. Утопічний синдром. Добрі інопланетяни мріють нам допомогти. Реактивне утворення, вибудуване вашим мозком як відповідь на життєві негаразди. У вас, з усього видно, останнім часом були неприємності на роботі?

— Були. Непорозуміння з керівництвом. І вдома не все гаразд. Домовласник підвищив квартплату.

— Мовою психіатрії те, що з вами сталося, називається проекцією. Ви не впоралися з травматичним фактором. Через хронічний стрес ваш мозок нібито переніс проблеми, що дошкуляли йому,