Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

— О Боже! — вигукнув Кемп. — Так, звісно! Тільки минулої ночі я думав про морських личинок і всіх отих медуз!

— Тепер ви мене зрозуміли! Усе це я знав, усе це мав у голові вже за рік потому, як залишив Лондон… шість років тому.

Але я все тримав у собі. У страшенно незручних умовах я мусив продовжувати свою роботу. Олівер, мій професор, був науковим пройдисвітом, журналістом за покликанням, крадієм ідей… він усюди пхав свого носа! А вам відома шахрайська система наукового світу. Я нічого не опубліковував тільки тому, що не хотів ділити з ним своєї слави. Я й далі працював; я наближався до втілення своїх формул у дослідах і в реальності. Жодній живій душі я не сказав ні слова, оскільки мав намір сколихнути світ своєю роботою і відразу стати відомим. Я взявся до проблеми пігментів, щоб заповнити деякі прогалини. І раптом, не навмисне, а випадково, зробив відкриття у фізіології.

— Дійсно?

— Вам відомо про червону речовину, що забарвлює кров; її можна зробити білою — безбарвною — не втрачаючи всіх її якостей!

Кемп скептично пирхнув.

Підвівшись, Невидимець почав походжати невеликим кабінетом.

— Ви здивовані, це зрозуміло. Я добре пам’ятаю ту ніч. Було вже пізно… вдень мені надокучали недоумкуваті студенти — витріщалися на мене, роззявивши рота… тож у ті часи я інколи працював до ранку. Ідея спала мені не думку несподівано, завершена ідея, то був мов спалах. Я був сам; у лабораторії стояла тиша, і лампи вгорі світили яскраво і безшумно. В усі свої визначні моменти я був сам. «Можна зробити будь-яку тварину — будь-яку матерію — прозорою! Можна зробити її невидимою! Все, окрім пігментів… я міг би стати невидимим!» — сказав я собі, зненацька усвідомивши, що значить бути альбіносом з такими знаннями. Мене переповнювали почуття. Я залишив фільтр, над яким працював, підійшов до великого вікна і почав пильно вдивлятись у зорі. «Я міг би стати невидимим!» — повторив я.

Зробити це означало би перевершити магію. І я, незатьмарений сумнівами, побачив чудове видіння того, щó невидимість могла б означати для людини — таємницю, силу, свободу. Я не бачив ніяких недоліків. Тільки подумайте! Я, невідомий убогий асистент, що викладає бовдурам у провінційному коледжі, зненацька можу стати… таким. Скажіть мені, Кемпе, якби ви… Будь-хто, кажу вам, поринув би у таке дослідження. Я працював три роки, але, поборовши одну гору труднощів, уже бачив вершину іншої. Нескінченні деталі! А роздратування! А професор, провінційний професор, такий завжди допитливий! «Коли ви вже опублікуєте свою роботу?» — ось яке було його вічне запитання. І студенти, і нужда! Три роки я це терпів…

А після трьох років потаємності й роздратування я зрозумів, що завершити мої досліди неможливо… неможливо.

— Чому? — запитав Кемп.

— Гроші, — сказав Невидимець і знову пішов підійшов до вікна.

Зненацька він різко обернувся.

— І я пограбував старого… пограбував власного батька. Гроші були не його, і він застрелився.

Якусь мить Кемп сидів у тиші, витріщившись на спину безголової фігури біля вікна. А тоді здригнувся, вражений однією думкою, підвівся й, узявши Невидимця за руку, відтягнув його від краєвиду.

— Ви втомлені, — сказав він, — поки я сидів, ви весь час отут прогулювалися. Сідайте на мій стілець.

А сам сів поміж Грифіном і найближчим вікном.

Спершу Грифін мовчав, а потім раптово продовжив:

— Коли це трапилось, я вже залишив свій будиночок у Чезилстоу. Це було минулого грудня. Я орендував кімнату в Лондоні, чималу немебльовану кімнату у великому занедбаному будинку в нетрях, на вулиці Грейт-Портленд. Невдовзі в кімнаті було повно пристроїв, котрі я купив на батькові гроші; робота не припинялась, успішно наближаючись до завершення. Я почувався відлюдником, якого витягнули з хащі й затягнули в якусь безглузду трагедію. Я пішов на батьків похорон. Але мої думки досі були зайняті дослідами, і я не доклав ані найменшого зусилля, щоб урятувати батькову репутацію. Я пам’ятаю похорон — дешева труна, убога церемонія, вітряний заледенілий пагорб і батьків старий університетський друг, котрий і проводив службу… похмурий, зачуханий, згорблений старий, шмаркатий і застуджений.

Пам’ятаю, як повернувся в порожній будинок, пройшовшись колишнім селом, нещодавно нашвидкуруч відремонтованим горе-будівельниками, які намагалися зробити з нього місто. Всі дороги вибігали зрештою в поля й закінчувалися купами щебеню або губилися в мокрих бур’янах. Пам’ятаю, як я, худий і чорний, дибав слизьким блискучим тротуаром, відчуваючи дивне відчуження від цього злиденно-респектабельного й відразливо-меркантильного містечка.

Мені зовсім не було шкода свого батька. Він здавався мені жертвою власної безглуздої сентиментальності. Власне лицемірство вимагало від мене присутності на його похороні, але насправді мені це було байдуже.

Але, йдучи головною вулицею, на якусь мить я мовби повернувся у своє старе життя, бо зустрів дівчину, котру знав десять років. Наші погляди зустрілися.

Щось спонукало мене обернутись і заговорити до неї. Вона була цілком звичайною особою.

Це повернення в минуле було мов уві сні. Я тоді не почувався самотнім, не почувався відлюдьком, що покинув світ. Я усвідомлював, що втратив здатність до співчуття, але пояснював це загального безглуздістю речей. Коли я знову повернувся у свою кімнату, мені здалося, ніби реальність відновилась. Там були речі, котрі я знав і любив. Там стояв мій прилад, там чекали свого часу підготовлені досліди. Я подолав майже всі перешкоди — залишалося тільки обдумати деякі деталі.

Рано чи пізно я розповім вам, Кемпе, про всі подробиці. Зараз не варто про них згадувати. Майже всі вони, за винятком деяких прогалин, які я тримаю у пам’яті, занотовані шифром у тих записниках, котрі