Читати книгу - "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"

Загупало, до приміщення почали заходити роботи. Чулося специфічне дзижчання їхніх моторів — наче сюди набилося безліч комарів. Роботів було досить-таки багато, але жодного зіткнення Окуно не помітив. Сходились, як добре вимуштрувані солдати. Вишикувались у два ряди — почався профілактичний огляд. В кожній парі роботи по черзі оглядали один одного, перевіряючи і голови (прийомо-передаточний пристрій), і ноги — несучі механізми, і руки — інструменти. Зачищали контакти, ненадійні деталі замінювали.

Покінчивши з профілактикою, роботи у позах готовності поставали навпроти своїх виходів і так заклякли. Тільки сприйнявши імпульс-наказ, кожен з них оживе і піде виконувати свої обов’язки.

На “зайвого” робота вони уваги не звернули, бо мислити не вміли, а відповідного завдання не одержали.

Пластмасова оболонка була досить важка, сковувала рухи, але з цим можна було миритися. Інженера непокоїла тільки думка, чи розшифрує він сигнали? Чи не вчинить якоїсь помилки? Котрийсь із членів підпільного комітету спитав: “А ви усвідомили, на що наважуєтесь?” О, так, тепер він усвідомив… Ах, як вчасно Кьоко ввійшла в його життя — поки він не отупів остаточно й безповоротно, поки не втратив здатності мислити! Унікум… Зажди, ось тільки дістануся до мармурового щита…

Сигнал продерся до його свідомості потоком електромагнітних імпульсів, розібрати які годі було й думати. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували вбік енергостанції. Метрів через сто тунель поділявся надвоє, ліворуч — до Залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько-близько… Куди ж це вони — хіба не в Зал?! Ну, що ж, це, може, й краще… Інженер звернув у широкий прохід, і в очі йому сяйнула білизна мармурових стін. Щось було холодне й урочисте в цій білій кам’яній геометрії. Тихо. А чому, власне, так тихо? Де джмелине гудіння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!

В якомусь заціпенінні Окуио мацав очима голі стіни. Ні щита, ні рубильників ніде не було! Переробив, клятий, замурував… Бач, остерігається. А чого, власне, йому остерігатися? Ух…

Ударив кулаком по білій стіні і, навіть не відчувши болю, кинувся геть.

Шогі! Унікум вирішив провести матч у шогі[11] з новою математичною машиною “Піфагор”. Фігурами у грі мусили стати сорок найкращих у Токіо гравців. Може, Унікум захворів на марнославство, а може, тільки хотів принизити людей?

Окуно вирішив скористатися з цієї нагоди. Вислухавши його план, Кьоко спочатку зраділа, а зараз, перед початком матчу, дуже хвилювалася. Металася в своєму тісному боксі туди й назад, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на блідих щоках проступив рум’янець.

Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей. Міка, обнявши її за шию, спитала:

— А коли ми підемо в сад?

— Підемо, підемо, вже не довго чекати! Нарешті спалахнув екран, Кьоко сіла па

килим, підібгавши під себе ноги. Міка вмостилася поруч і, наче відчуваючи напругу моменту, сиділа тиха, не по-дитячому зосереджена.

— Бачиш, бачиш, Міка-тян, он іде Окуно-сан!

До великої зали, біла підлога якої була поділена лініями, заходили “фігури”, і Міка ніяк не могла впізнати Окуно. Ось пройшли “генерали з дорогоцінного каміння” — їхні п’ятикутники на головах виблискували рубінами; за ними зайняли свої місця “золоті генерали”, далі “срібні генерали”, потім “воїни з колісницями”, — усе так, як і повинно бути у цій стародавній грі. Кожна із супротивних армій вишикувалась у три ряди, розділяло їх також три ряди білих квадратів. У кожного на голові — різнобічні п’ятикутники, гострим кутом повернуті до ворожого табору.

Кьоко не спускала очей з Окуно. Він, у формі “генерала з дорогоцінного каміння”, стояв на правому кінці центрального пояса, ближче до Пульта Управління, на якому спокійно сяяли невеличкі овальні екрани осцилографів і рясніли ряди різноколірних кнопок. На екрані добре видно його обличчя — зосереджене, спокійне, якесь навіть байдуже. Кьоко дивилась на нього з любов’ю: от витримка! Адже саме йому доведеться виконати найвідповідальнішу роль у цій акції… Зараз Унікум переконається, що люди — це все-таки не роботи…

Коли всі “фігури” завмерли на своїх квадратах, зазвучав металічний голос:

— Розпочинається матч Унікум — Піфагор!..

“Розпочинається… — зловтішно подумала Кьоко. — А як він скінчиться?”

— Для мене — велика честь зіграти зі своїм творцем! — почувся тонкий голос “Піфагора”. — І я виправдаю його сподівання, продемонструвавши винахідливу, бездоганно логічну гру.

— О боже, як вони розмовляють! — прошепотіла Кьоко, невідривно дивлячись на екран. — Нещасні електронні мавпи…

— А де мавпи, мамо? — торкнулася її руки

Міка.

— Та он же, бачиш, під стіною одна баньката стоїть.

Нарешті гра почалася. Виконуючи команди Унікума і “Піфагора”, живі фігури займали вказані квадрати, “забитих” виносили роботи, — усе йшло, як і слід йому йти. Окуно, стоячи скраю шахівниці, весь час дивився на панель Пульта Управління, — певне, вивчав, які зміни зроблено в його схемі.

Чи то так тільки здавалося Кьоко, чи й справді час минав повільно, ой як повільно! Десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин… Коли ж вони почнуть свою гру?

О, вже…

Той, що стояв поруч Окуно, вийшов зі свого квадрата і кинувся до пульта.

— Порушення! — загримів голос.

Роботи схопили людину і потягли назад. Саме цим коротким замішанням і скористався Окуно. Метнувся до Пульту і почав швидко натискувати